Якова 1 глава

Соборне послання св. апостола Якова
Переклад Хоменка → Елизаветинская Библия

Яків, слуга Бога й Господа Ісуса Христа, дванадцятьом поколінням, що у розсіянні, привіт!

Ї҆а́кѡвъ, бг҃ѹ и҆ гд҇ѹ ї҆и҃сѹ хр҇тѹ̀ ра́бъ, ѻ҆бѣмана́десѧте колѣ́нома, и҆̀же въ разсѣ́ѧнїи, ра́доватисѧ.

Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам.

Всѧ́кѹ ра́дость и҆мѣ́йте, бра́тїе моѧ҄, є҆гда̀ во и҆скѹшє́нїѧ впа́даете разли҄чна,

Ви знаєте, що іспит вашої віри виробляє витривалість,

вѣ́дѧще, ѩ҆́кѡ и҆скѹше́нїе ва́шеѧ вѣ́ры содѣ́ловаетъ терпѣ́нїе:

за витривалістю ж нехай слідом іде чин досконалий, щоб ви були досконалі та бездоганні й щоб нічого вам не бракувало.

терпѣ́нїе же дѣ́ло соверше́нно да и҆́мать, ѩ҆́кѡ да бѹ́дете соверше́нни и҆ всецѣ́ли, ни въ че́мже лише́ни.

Коли ж комусь із вас мудрости бракує, нехай просить у Бога, який дає всім щедро й за це не докоряє, і вона йому дасться.

А҆́ще же кто̀ ѿ ва́съ лише́нъ є҆́сть премѹ́дрости, да про́ситъ ѿ даю́щагѡ бг҃а всѣ҄мъ нелицепрїе́мнѣ и҆ не поноша́ющагѡ, и҆ да́стсѧ є҆мѹ̀.

Тільки ж хай просить із вірою, без жадного вагання; бо хто вагається, той подібний до морської хвилі, що її здіймає і коливає на всі боки вітер.

Да про́ситъ же вѣ́рою, ничто́же сѹмнѧ́сѧ: сѹмнѧ́йсѧ бо ѹ҆подо́бисѧ волне́нїю морско́мѹ, вѣ҄тры возмета́емѹ и҆ развѣва́емѹ.

Така людина нехай собі не уявляє, що прийме щось від Господа; —

Да не мни́тъ бо человѣ́къ ѡ҆́нъ, ѩ҆́кѡ прїи́метъ что̀ ѿ бг҃а.

людина з подвійною душею, непостійна у всіх своїх дорогах.

Мѹ́жъ двоедѹ́шенъ неѹстро́енъ во всѣ́хъ пѹте́хъ свои́хъ.

Хай брат низького стану хвалиться своїм вивищенням,

Да хва́литсѧ же бра́тъ смире́нный въ высотѣ̀ свое́й,

а багатий — пониженням своїм, бо й він промине так, мов цвіт трави.

бога́тый же во смире́нїи свое́мъ, занѐ ѩ҆́коже цвѣ́тъ тра́вный мимои́детъ:

Зійшло бо пекуче сонце й траву висушило, і цвіт її впав, і краса виду її зникла. Так і багатий у своїх заходах зів'яне.

возсїѧ́ бо со́лнце со зно́емъ, и҆ и҆зсѹшѝ травѹ̀, и҆ цвѣ́тъ є҆ѧ̀ ѿпадѐ, и҆ благолѣ́пїе лица̀ є҆ѧ̀ поги́бе: си́це и҆ бога́тый въ хожде́нїи свое́мъ ѹ҆вѧда́етъ.

Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які його люблять.

Бл҃же́нъ мѹ́жъ, и҆́же претерпи́тъ и҆скѹше́нїе: занѐ и҆скѹ́сенъ бы́въ, прїи́метъ вѣне́цъ жи́зни, є҆го́же ѡ҆бѣща̀ бг҃ъ лю́бѧщымъ є҆го̀.

Ніхто спокушуваний нехай не каже: Бог мене спокушає; бо Бог не може бути спокушуваний злом, і сам він не спокушає нікого;

Никто́же и҆скѹша́емь да глаго́летъ, ѩ҆́кѡ ѿ бг҃а и҆скѹша́емь є҆́смь: бг҃ъ бо нѣ́сть и҆скѹси́тель ѕлы҄мъ {и҆скѹша́емь ѕлы́ми}, не и҆скѹша́етъ же то́й никого́же,

кожний спокушається своєю власною пожадливістю, яка його притягає і зводить.

кі́йждо же и҆скѹша́етсѧ, ѿ своеѧ̀ по́хоти влеко́мь и҆ прельща́емь:

А потім пожадливість, завагітнівши, породжує гріх; гріх же, здійснений, — породжує смерть.

та́же по́хоть заче́нши ражда́етъ грѣ́хъ, грѣ́хъ же содѣ́ѧнъ ражда́етъ сме́рть.

Не вводьте, мої любі брати, самих себе в оману.

Не льсти́тесѧ, бра́тїе моѧ҄ возлю́бленнаѧ:

Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни.

всѧ́ко даѧ́нїе бл҃го и҆ всѧ́къ да́ръ соверше́нъ свы́ше є҆́сть, сходѧ́й ѿ ѻ҆ц҃а̀ свѣ́тѡвъ, ѹ҆ негѡ́же нѣ́сть премѣне́нїе, и҆лѝ преложе́нїѧ стѣ́нь.

Він забажав нас породити словом правди, щоб ми були немов первістками його створінь.

Восхотѣ́въ бо породѝ на́съ сло́вомъ и҆́стины, во є҆́же бы́ти на́мъ нача́токъ нѣ́кїй созда́нїємъ є҆гѡ̀.

Знайте, мої улюблені брати: хай кожен буде скорий до слухання, повільний до говорення, непоквапний до гніву,

(За҄ 51.) Тѣ́мже, бра́тїе моѧ҄ возлю́бленнаѧ, да бѹ́детъ всѧ́къ человѣ́къ ско́ръ ѹ҆слы́шати (и҆) ко́сенъ глаго́лати, ко́сенъ во гнѣ́въ,

бо гнів людини не чинить справедливости Божої.

гнѣ́въ бо мѹ́жа, пра́вды бж҃їѧ не содѣ́ловаетъ.

Тому, відкинувши всякий бруд та останок злоби, прийміть з покірністю посаджене слово, що може спасти ваші душі.

Сегѡ̀ ра́ди ѿло́жше всѧ́кѹ скве́рнѹ и҆ и҆збы́токъ ѕло́бы, въ кро́тости прїими́те всажде́нное сло́во, могѹ́щее сп҇тѝ дѹ́шы ва́шѧ.

Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами, самі себе обманюючи.

Быва́йте же творцы̀ сло́ва, а҆ не то́чїю слы́шатєли, прельща́юще себѐ самѣ́хъ.

Бо хто лише слухає слово, але його не чинить, той подібний до чоловіка, що розглядає у дзеркалі обличчя, яке має від природи:

Занѐ а҆́ще кто̀ є҆́сть слы́шатель сло́ва, а҆ не творе́цъ, таковы́й ѹ҆подо́бисѧ мѹ́жѹ смотрѧ́ющѹ лицѐ бытїѧ̀ своегѡ̀ въ зерца́лѣ:

ледве поглянув на самого себе, відійшов і зараз же забув, який він.

ѹ҆смотри́ бо себѐ и҆ ѿи́де, и҆ а҆́бїе забы̀, како́въ бѣ̀.

Хто ж пильно заглядає в досконалий закон свободи й у ньому перебуває, — не як слухач-забудько, а як виконавець діла, — той щасливий у ділі своїм.

Прини́кїй же въ зако́нъ соверше́нъ свобо́ды, и҆ пребы́въ, се́й не слы́шатель забы́тливъ бы́въ, но творе́цъ дѣ́ла, се́й бл҃же́нъ въ дѣ́ланїи свое́мъ бѹ́детъ.

Коли хтось уявляє собі, що він побожний, а не стримує язика, лиш обманює своє серце, побожність того марна.

А҆́ще кто̀ мни́тсѧ вѣ́ренъ бы́ти въ ва́съ, и҆ не ѡ҆бѹздова́етъ ѧ҆зы́ка своегѡ̀, но льсти́тъ се́рдце своѐ, сегѡ̀ сѹ́етна (є҆́сть) вѣ́ра.

Чиста побожність і безплямна перед Богом і Отцем ось у чому полягає: відвідувати сиріт та вдовиць у їхнім горі і чистим берегти себе від світу.

Вѣ́ра бо чт҇а̀ и҆ нескве́рна пред̾ бг҃омъ и҆ ѻ҆ц҃е́мъ сїѧ̀ є҆́сть, є҆́же посѣща́ти си́рыхъ и҆ вдови́цъ въ ско́рбѣхъ и҆́хъ, (и҆) нескве́рна себѐ блюстѝ ѿ мі́ра.

« 28 глава 2 глава »