2 Коринтян 1 глава

Друге послання св. апостола Павла до коринтян
Переклад Хоменка → Елизаветинская Библия

Павло, з волі Божої апостол Христа Ісуса, і брат Тимотей, Церкві Божій, що в Корінті, з усіма святими в усій Ахаї:

Па́ѵелъ, посла́нникъ ї҆и҃съ хр҇то́въ во́лею бж҃їею, и҆ тїмоѳе́й бра́тъ, цр҃кви бж҃їей сѹ́щей въ корі́нѳѣ, со ст҃ы́ми всѣ́ми сѹ́щими во все́й а҆ха́їи:

благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа.

блгдть ва́мъ и҆ ми́ръ ѿ бг҃а ѻ҆ц҃а̀ на́шегѡ, и҆ гд҇а ї҆и҃са хр҇та̀.

Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець усякого милосердя і Бог усякої втіхи,

(За҄.) Блг҇ве́нъ бг҃ъ и҆ ѻ҆ц҃ъ гд҇а на́шегѡ ї҆и҃са хр҇та̀, ѻ҆ц҃ъ щедро́тъ и҆ бг҃ъ всѧ́кїѧ ѹ҆тѣ́хи,

що втішає нас у всім нашім горі, щоб ми могли втішити тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає.

ѹ҆тѣша́ѧй на́съ ѡ҆ всѧ́цѣй ско́рби на́шей, ѩ҆́кѡ возмощѝ на́мъ ѹ҆тѣ́шити сѹ́щыѧ во всѧ́цѣй ско́рби, ѹ҆тѣше́нїемъ, и҆́мже ѹ҆тѣша́емсѧ са́ми ѿ бг҃а.

Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа й надмір утішення.

Занѐ ѩ҆́коже и҆збы́точествѹютъ страда҄нїѧ хр҇тѡ́ва въ на́съ, та́кѡ хр҇то́мъ и҆збы́точествѹетъ и҆ ѹ҆тѣше́нїе на́ше.

Отже, чи то ми терпимо скорботи, то на вашу втіху та спасіння; чи втішаємось, то теж на вашу втіху, що дає вам силу переносити терпеливо ті самі страждання, які й ми терпимо.

А҆́ще ли же скорби́мъ, ѡ҆ ва́шемъ ѹ҆тѣше́нїи и҆ сп҇нїи, дѣ́йствѹющемсѧ въ терпѣ́нїи тѣ́хже страда́нїй, ѩ҆̀же и҆ мы̀ стра́ждемъ:

Наша на вас надія тверда, бо знаємо, що так само, як ви берете участь у стражданнях, так візьмете й у радощах.

и҆ ѹ҆пова́нїе на́ше и҆звѣ́стно ѡ҆ ва́съ. А҆́ще ли ѹ҆тѣша́емсѧ, ѡ҆ ва́шемъ ѹ҆тѣше́нїи и҆ сп҇нїи, вѣ́дѧще, занѐ ѩ҆́коже ѡ҆́бщницы є҆стѐ страсте́мъ на́шымъ, та́кожде и҆ ѹ҆тѣше́нїю.

Ми бо не хочемо, брати, щоб ви не знали про нашу скорботу, яку ми пережили в Азії: ми були над міру й над силу так пригнічені, що не мали вже надії і жити.

(За҄ 168.) Не бо̀ хо́щемъ ва́съ, бра́тїе, не вѣ́дѣти ѡ҆ ско́рби на́шей бы́вшей на́мъ во а҆сі́и, ѩ҆́кѡ по премно́гѹ (и҆) па́че си́лы ѡ҆тѧготи́хомсѧ, ѩ҆́кѡ не надѣ́ѧтисѧ на́мъ и҆ жи́ти.

Ми, дійсно, мали самі в собі присуд смерти, щоб надіялися не на самих себе, а на Бога, який воскрешає мертвих.

Но са́ми въ себѣ̀ ѡ҆сѹжде́нїе сме́рти и҆мѣ́хомъ, да не надѣ́ющесѧ бѹ́демъ на сѧ̀, но на бг҃а возставлѧ́ющаго мє́ртвыѧ,

Він визволив нас від такої смерти, і визволяє далі. Маємо надію, що він ще визволить нас,

и҆́же ѿ толи́кїѧ сме́рти и҆зба́вилъ ны̀ є҆́сть и҆ и҆збавлѧ́етъ, на́ньже и҆ ѹ҆пова́хомъ, ѩ҆́кѡ и҆ є҆щѐ и҆зба́витъ,

якщо й ви допоможете вашою молитвою за нас; щоб за той дар, який нам дається заради великого числа осіб, також багато хто склав подяку за нас.

споспѣшествѹ́ющымъ и҆ ва́мъ по на́съ моли́твою, да ѿ мно́гихъ ли́цъ, є҆́же въ на́съ дарова́нїе, мно́гими благодари́тсѧ ѡ҆ ва́съ {въ нѣ́кїихъ: ѡ҆ на́съ}.

Слава наша — це свідоцтво нашого сумління, як ми поводились у світі, зокрема щодо вас, — у святості й щирості Божій; не в мудрості тілесній, а в Божій благодаті.

(За҄ 169.) Похвале́нїе бо на́ше сїѐ є҆́сть, свидѣ́телство со́вѣсти на́шеѧ, ѩ҆́кѡ въ простотѣ̀ и҆ чт҇отѣ̀ бж҃їей, (а҆) не въ мѹ́дрости пло́ти, но блгдтїю бж҃їею жи́хомъ въ мі́рѣ, мно́жае же ѹ҆ ва́съ.

Бо іншого вам не пишемо, як тільки те, що ви читаєте й розумієте. А надіюся, що зрозумієте це повнотою,

Не и҆на҄ѧ бо пи́шемъ ва́мъ, но ѩ҆̀же чтетѐ и҆ разѹмѣва́ете: ѹ҆пова́ю же, ѩ҆́кѡ и҆ до конца̀ ѹ҆разѹмѣ́ете,

як вже зрозуміли нас частинно, що ми — ваша слава, як і ви — наша в день Господа нашого Ісуса Христа.

ѩ҆́коже и҆ разѹмѣ́сте на́съ ѿ ча́сти, ѩ҆́кѡ похвале́нїе ва́мъ є҆смы̀, ѩ҆́коже и҆ вы̀ на́мъ, въ де́нь гд҇а на́шегѡ ї҆и҃са хр҇та̀.

В оцій то певності хотів я прийти перше до вас, щоб удруге ви мали радість,

И҆ си́мъ ѹ҆пова́нїемъ хотѣ́хъ къ ва́мъ прїитѝ пре́жде, да вторѹ́ю блгдть и҆́мате,

а потім від вас перейти в Македонію і знову з Македонії прийти до вас, щоб вирядили ви мене в Юдею.

и҆ ва́ми проитѝ въ македо́нїю, и҆ па́ки ѿ македо́нїи прїитѝ къ ва́мъ, и҆ ва́ми проводи́тисѧ во ї҆ѹде́ю.

Хіба я, мавши те на думці, вчинив легковажно? Чи те, що я задумую, задумую лише з людських міркувань так, що в мені одночас перебуває і «Так, Так», і «Ні, Ні»?

Сїе́ же хотѧ̀, є҆да̀ что̀ ѹ҆́бѡ легкото́ю дѣ́ѧхъ; И҆лѝ ѩ҆̀же совѣщава́ю, по пло́ти совѣщава́ю, да бѹ́детъ ѹ҆ менє̀ є҆́же є҆́й, є҆́й, и҆ є҆́же нѝ, нѝ.

Бог мені свідок, що наше слово до вас не є «Так» і «Ні.»

Вѣ́ренъ же бг҃ъ, ѩ҆́кѡ сло́во на́ше, є҆́же къ ва́мъ, не бы́сть є҆́й и҆ нѝ.

Бо Син Божий, Ісус Христос, що його ми вам проповідували — я, Сильван і Тимотей, — не був «Так» і «Ні»; в ньому лише «Так» було.

И҆́бо бж҃їй сн҃ъ ї҆и҃съ хр҇то́съ, и҆́же ѹ҆ ва́съ на́ми проповѣ́данный, мно́ю и҆ сїлѹа́номъ и҆ тїмоѳе́емъ, не бы́сть є҆́й и҆ нѝ, но въ не́мъ самѣ́мъ є҆́й бы́сть:

Скільки бо обітниць Божих у ньому — «Так», і тому через нього «Амінь» Богові на славу через нас.

є҆ли҄ка бо ѡ҆бѣтѡва́нїѧ бж҃їѧ, въ то́мъ є҆́й и҆ въ то́мъ а҆ми́нь: бг҃ѹ къ сла́вѣ на́ми.

Той же, хто утверджує нас з вами во Христі і хто помазав нас, то Бог,

(За҄ 170.) И҆звѣствѹ́ѧй же на́съ съ ва́ми во хр҇та̀ и҆ пома́завый на́съ, бг҃ъ,

який поклав на нас свою печать і дав у наші серця завдаток Духа.

и҆́же и҆ запечатлѣ̀ на́съ, и҆ дадѐ ѡ҆брѹче́нїе дх҃а въ сердца̀ на҄ша.

А я прикликаю свідком Бога на мою душу, що я, щадивши вас, не прийшов більше в Корінт.

А҆́зъ же свидѣ́телѧ бг҃а призыва́ю на мою̀ дѹ́шѹ, ѩ҆́кѡ щадѧ̀ ва́съ, ктомѹ̀ не прїидо́хъ въ корі́нѳъ,

Не начебто ми панували над вашою вірою, але ми хочемо співпрацювати — вам на радість; бо ви щодо віри стоїте міцно.

не ѩ҆́кѡ ѡ҆блада́емъ вѣ́рою ва́шею, но (ѩ҆́кѡ) споспѣ҄шницы є҆смы̀ ва́шей ра́дости: вѣ́рою бо стоитѐ.

« 16 глава 2 глава »