2 Коринтян 1 глава

Друге послання св. апостола Павла до коринтян
Переклад Куліша та Пулюя → Елизаветинская Библия

Павел апостол Ісуса Христа, волею Божою, та Тимотей брат, церквам Божим у Коринтї з усїма сьвятими у всїй Ахаї:

Па́ѵелъ, посла́нникъ ї҆и҃съ хр҇то́въ во́лею бж҃їею, и҆ тїмоѳе́й бра́тъ, цр҃кви бж҃їей сѹ́щей въ корі́нѳѣ, со ст҃ы́ми всѣ́ми сѹ́щими во все́й а҆ха́їи:

Благодать вам і впокій од Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа.

блгдть ва́мъ и҆ ми́ръ ѿ бг҃а ѻ҆ц҃а̀ на́шегѡ, и҆ гд҇а ї҆и҃са хр҇та̀.

Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя і Бог всякої утїхи,

(За҄.) Блг҇ве́нъ бг҃ъ и҆ ѻ҆ц҃ъ гд҇а на́шегѡ ї҆и҃са хр҇та̀, ѻ҆ц҃ъ щедро́тъ и҆ бг҃ъ всѧ́кїѧ ѹ҆тѣ́хи,

що втїшає нас у всякому горю нашому, щоб змогли ми утїшати тих, що у всякому горю, утїшеннєм, яким утїшаємось самі від Бога.

ѹ҆тѣша́ѧй на́съ ѡ҆ всѧ́цѣй ско́рби на́шей, ѩ҆́кѡ возмощѝ на́мъ ѹ҆тѣ́шити сѹ́щыѧ во всѧ́цѣй ско́рби, ѹ҆тѣше́нїемъ, и҆́мже ѹ҆тѣша́емсѧ са́ми ѿ бг҃а.

Бо яко ж намножують ся страдання Христові в нас, так Христом намножуєть ся і утїшеннє наше.

Занѐ ѩ҆́коже и҆збы́точествѹютъ страда҄нїѧ хр҇тѡ́ва въ на́съ, та́кѡ хр҇то́мъ и҆збы́точествѹетъ и҆ ѹ҆тѣше́нїе на́ше.

Чи то ж ми скорбимо, то для вашого втїшення і спасення, котре звершуєть ся терпіннєм тих мук, що й ми терпимо; чи то ми втїшаємось, то для вашого утїшення і спасення.

А҆́ще ли же скорби́мъ, ѡ҆ ва́шемъ ѹ҆тѣше́нїи и҆ сп҇нїи, дѣ́йствѹющемсѧ въ терпѣ́нїи тѣ́хже страда́нїй, ѩ҆̀же и҆ мы̀ стра́ждемъ:

І впованнє наше тверде про вас, знаючи, що як спільники ви страдання нашого, так і утїшення.

и҆ ѹ҆пова́нїе на́ше и҆звѣ́стно ѡ҆ ва́съ. А҆́ще ли ѹ҆тѣша́емсѧ, ѡ҆ ва́шемъ ѹ҆тѣше́нїи и҆ сп҇нїи, вѣ́дѧще, занѐ ѩ҆́коже ѡ҆́бщницы є҆стѐ страсте́мъ на́шымъ, та́кожде и҆ ѹ҆тѣше́нїю.

Бо не хочемо, браттє, щоб ви не відали про горе наше, що було нам в Азиї, що над міру і над силу тяжко було нам, так що не мали вже надїї й жити.

(За҄ 168.) Не бо̀ хо́щемъ ва́съ, бра́тїе, не вѣ́дѣти ѡ҆ ско́рби на́шей бы́вшей на́мъ во а҆сі́и, ѩ҆́кѡ по премно́гѹ (и҆) па́че си́лы ѡ҆тѧготи́хомсѧ, ѩ҆́кѡ не надѣ́ѧтисѧ на́мъ и҆ жи́ти.

Та сами в собі присуд смерти мали, щоб не надїяти ся нам на себе, а на Бога, що підіймає мертвих,

Но са́ми въ себѣ̀ ѡ҆сѹжде́нїе сме́рти и҆мѣ́хомъ, да не надѣ́ющесѧ бѹ́демъ на сѧ̀, но на бг҃а возставлѧ́ющаго мє́ртвыѧ,

котрий з такої смерти збавив нас і збавляє, і на котрого вповаємо, що й ще збавляти ме,

и҆́же ѿ толи́кїѧ сме́рти и҆зба́вилъ ны̀ є҆́сть и҆ и҆збавлѧ́етъ, на́ньже и҆ ѹ҆пова́хомъ, ѩ҆́кѡ и҆ є҆щѐ и҆зба́витъ,

за підмогою і вашої за нас молитви, щоб за те, що нам даровано стараннєм многих, многі за нас і дякували.

споспѣшествѹ́ющымъ и҆ ва́мъ по на́съ моли́твою, да ѿ мно́гихъ ли́цъ, є҆́же въ на́съ дарова́нїе, мно́гими благодари́тсѧ ѡ҆ ва́съ {въ нѣ́кїихъ: ѡ҆ на́съ}.

Се бо хвала наша, сьвідченнє совісти нашої, що ми в простотї і чистотї Божій, не в мудрости тїлесній, а в благодатї Божій жили на сьвітї, більше ж у вас.

(За҄ 169.) Похвале́нїе бо на́ше сїѐ є҆́сть, свидѣ́телство со́вѣсти на́шеѧ, ѩ҆́кѡ въ простотѣ̀ и҆ чт҇отѣ̀ бж҃їей, (а҆) не въ мѹ́дрости пло́ти, но блгдтїю бж҃їею жи́хомъ въ мі́рѣ, мно́жае же ѹ҆ ва́съ.

Не инше бо пишем вам, як або що читаєте, або розумієте; маю ж надїю, що й до кінця зрозумієте,

Не и҆на҄ѧ бо пи́шемъ ва́мъ, но ѩ҆̀же чтетѐ и҆ разѹмѣва́ете: ѹ҆пова́ю же, ѩ҆́кѡ и҆ до конца̀ ѹ҆разѹмѣ́ете,

як і зрозуміли нас від части, що ми хвала вам, яко ж і ви нам у день Господа нашого Ісуса Христа.

ѩ҆́коже и҆ разѹмѣ́сте на́съ ѿ ча́сти, ѩ҆́кѡ похвале́нїе ва́мъ є҆смы̀, ѩ҆́коже и҆ вы̀ на́мъ, въ де́нь гд҇а на́шегѡ ї҆и҃са хр҇та̀.

І в сїй певнотї хотїв був я прийти до вас перше, щоб і другу благодать мали,

И҆ си́мъ ѹ҆пова́нїемъ хотѣ́хъ къ ва́мъ прїитѝ пре́жде, да вторѹ́ю блгдть и҆́мате,

а через вас пройти в Македонию, і знов з Македониї прийти до вас, а ви щоб провели мене в Юдею.

и҆ ва́ми проитѝ въ македо́нїю, и҆ па́ки ѿ македо́нїи прїитѝ къ ва́мъ, и҆ ва́ми проводи́тисѧ во ї҆ѹде́ю.

Сього бажаючи, хиба я легким розумом що робив? або що задумую, чи по тїлу задумую, щоб було в мене то так — так, то, нї — нї.

Сїе́ же хотѧ̀, є҆да̀ что̀ ѹ҆́бѡ легкото́ю дѣ́ѧхъ; И҆лѝ ѩ҆̀же совѣщава́ю, по пло́ти совѣщава́ю, да бѹ́детъ ѹ҆ менє̀ є҆́же є҆́й, є҆́й, и҆ є҆́же нѝ, нѝ.

Вірен же Бог, що слово наше до вас не було "так" і "нї".

Вѣ́ренъ же бг҃ъ, ѩ҆́кѡ сло́во на́ше, є҆́же къ ва́мъ, не бы́сть є҆́й и҆ нѝ.

Бо Син Божий Ісус Христос, вам нами проповідуваний, мною та Сильваном, та Тимотеєм, не був "так" і "нї", а було у Йому "так".

И҆́бо бж҃їй сн҃ъ ї҆и҃съ хр҇то́съ, и҆́же ѹ҆ ва́съ на́ми проповѣ́данный, мно́ю и҆ сїлѹа́номъ и҆ тїмоѳе́емъ, не бы́сть є҆́й и҆ нѝ, но въ не́мъ самѣ́мъ є҆́й бы́сть:

Бо скільки обітниць Божих, то (все) в Йому "так" і в Йому "амінь", на славу Божу через нас.

є҆ли҄ка бо ѡ҆бѣтѡва́нїѧ бж҃їѧ, въ то́мъ є҆́й и҆ въ то́мъ а҆ми́нь: бг҃ѹ къ сла́вѣ на́ми.

Той же, що утверджує нас із вами у Христа й намастив нас — Бог,

(За҄ 170.) И҆звѣствѹ́ѧй же на́съ съ ва́ми во хр҇та̀ и҆ пома́завый на́съ, бг҃ъ,

Він і запечатав нас, і дав задаток Духа в серцях наших.

и҆́же и҆ запечатлѣ̀ на́съ, и҆ дадѐ ѡ҆брѹче́нїе дх҃а въ сердца̀ на҄ша.

Я ж сьвідком Бога призиваю на свою душу, що, щадивши вас, ще не прийшов в Коринт.

А҆́зъ же свидѣ́телѧ бг҃а призыва́ю на мою̀ дѹ́шѹ, ѩ҆́кѡ щадѧ̀ ва́съ, ктомѹ̀ не прїидо́хъ въ корі́нѳъ,

Не тому, що ми пануємо над вірою вашою; нї, ми помічники вашої радости, бо ви стоїте вірою.

не ѩ҆́кѡ ѡ҆блада́емъ вѣ́рою ва́шею, но (ѩ҆́кѡ) споспѣ҄шницы є҆смы̀ ва́шей ра́дости: вѣ́рою бо стоитѐ.

« 16 глава 2 глава »