Луки 1 глава

Євангелія від св. Луки
Сучасний переклад → Елизаветинская Библия

1-4 Через те, що чимало людей бралося складати оповідь про справи, які здійснилися між нами, так само, як нам розповіли їх ті, хто спочатку були очевидцями і хто служив Богу, проголошуючи Його Слово, я також подумав, що це добра справа, оскільки я ретельно вивчив усе від початку, щоб написати для тебе докладну повість, високошановний Теофіле,[1] аби ти міг затямити, що все, чого вчили тебе, — то є істинна правда.

Поне́же ѹ҆́бѡ мно́зи нача́ша чини́ти по́вѣсть ѡ҆ и҆звѣ́ствованныхъ въ на́съ веще́хъ,

ѩ҆́коже преда́ша на́мъ, и҆́же и҆спе́рва самови́дцы и҆ слѹ́ги бы́вшїи словесѐ:

и҆зво́лисѧ и҆ мнѣ̀ послѣ́довавшѹ вы́ше всѧ҄ и҆спы́тнѡ, порѧ́дѹ писа́ти тебѣ̀, держа́вный ѳеофі́ле,

да разѹмѣ́еши, ѡ҆ ни́хже наѹчи́лсѧ є҆сѝ словесѣ́хъ ѹ҆твержде́нїе.

У дні, коли в Юдеї правив цар Ірод, був собі священик на ймення Захарія. Він належав до денної черги Авія.[2] Дружину Захарієву звали Єлизаветою, і була вона з прямих нащадків Ааронових.

(За҄ 2.) Бы́сть во днѝ и҆́рѡда царѧ̀ ї҆ѹде́йска, ї҆ере́й нѣ́кїй, и҆́менемъ заха́рїа, ѿ дневны́ѧ чреды̀ а҆вїа́ни: и҆ жена̀ є҆гѡ̀ ѿ дще́рей а҆арѡ́новѣхъ, и҆ и҆́мѧ є҆́й є҆лїсаве́тъ.

Обоє вони були праведні перед Богом, неухильно дотримувалися всіх Божих заповідей і настанов.

Бѣ́ста же првдна ѻ҆́ба пред̾ бг҃омъ, ходѧ҄ща во всѣ́хъ за́повѣдехъ и҆ ѡ҆правда́нїихъ гд҇нихъ безпорѡ́чна.

Але вони не мали дітей, оскільки Єлизавета була неплідна, та й були вони вже старі.

И҆ не бѣ̀ и҆́ма ча́да, поне́же є҆лїсаве́тъ бѣ̀ непло́ды, и҆ ѻ҆́ба заматорѣ҄вша во дне́хъ свои́хъ бѣ́ста.

8-9 Якось, коли була черга Авієвого роду і Захарія саме правив службу Божу, випало йому за жеребом (так водилося серед священиків) іти до Храму Господнього й покадити там.

Бы́сть же слѹжа́щѹ є҆мѹ̀ въ чинѹ̀ чреды̀ своеѧ̀ пред̾ бг҃омъ,

по ѡ҆бы́чаю свѧще́нничества ключи́сѧ є҆мѹ̀ покади́ти, вше́дшѹ въ це́рковь гд҇ню:

Дуже багато людей зібралося біля стін Храму молитися, коли Захарія почав кадити.

и҆ всѐ мно́жество люде́й бѣ̀ моли́твѹ дѣ́ѧ внѣ̀, въ го́дъ {во вре́мѧ} ѳѷмїа́ма:

І от праворуч від кадильного вівтаря з’явився йому Ангел Господній.

ѩ҆ви́сѧ же є҆мѹ̀ а҆́гг҃лъ гд҇ень, стоѧ̀ ѡ҆деснѹ́ю ѻ҆лтарѧ̀ кади́лнагѡ:

Побачивши Ангела, Захарія стривожився і дуже перелякався.

и҆ смѹти́сѧ заха́рїа ви́дѣвъ, и҆ стра́хъ нападѐ на́нь.

Та Ангел заговорив до нього: «Не бійся, Захаріє, бо молитва твоя почута, й дружина твоя Єлизавета, народить тобі сина, якого назвеш ти Іоаном.

Рече́ же къ немѹ̀ а҆́гг҃лъ: не бо́йсѧ, заха́рїе: занѐ ѹ҆слы́шана бы́сть моли́тва твоѧ̀, и҆ жена̀ твоѧ̀ є҆лїсаве́ть роди́тъ сы́на тебѣ̀, и҆ нарече́ши и҆́мѧ є҆мѹ̀ ї҆ѡа́ннъ.

Він принесе тобі радість і щастя. І багато людей будуть радіти з його народження.

И҆ бѹ́детъ тебѣ̀ ра́дость и҆ весе́лїе, и҆ мно́зи ѡ҆ рождествѣ̀ є҆гѡ̀ возра́дѹютсѧ.

Бо він буде великим у Господа. Лише не мусить він пити вина, ані міцніших напоїв, а від самого народження він буде сповнений Духом Святим.

Бѹ́детъ бо ве́лїй пред̾ гд҇емъ: и҆ вїна̀ и҆ сїке́ра не и҆́мать пи́ти, и҆ дх҃а ст҃а́гѡ и҆спо́лнитсѧ є҆щѐ и҆з̾ чре́ва ма́тере своеѧ̀:

І він поверне багатьох дітей Ізраїлевих до Господа Бога їхнього.

и҆ мно́гихъ ѿ сынѡ́въ ї҆и҃левыхъ ѡ҆брати́тъ ко гд҇ѹ бг҃ѹ и҆́хъ.

Він прийде перед Господом, наділений духом і владою пророка Іллі, й знову поверне серця батьків до дітей їхніх, а непокірних настановить на путь мудрості праведних і приготує людей до приходу Господа».

И҆ то́й пред̾и́детъ пред̾ ни́мъ дѹ́хомъ и҆ си́лою и҆лїино́ю, ѡ҆брати́ти сердца̀ ѻ҆тцє́мъ на ча҄да, и҆ проти҄вныѧ въ мѹ́дрости пра́ведныхъ, ѹ҆гото́вати гд҇ви лю́ди совершє́ны.

І запитав Захарія Ангела: «Звідки мені знати, що це так? Адже я старий, та й дружина моя вже похилого віку».

И҆ речѐ заха́рїа ко а҆́гг҃лѹ: по чесомѹ̀ разѹмѣ́ю сїѐ; а҆́зъ бо є҆́смь ста́ръ, и҆ жена̀ моѧ̀ заматорѣ́вши во дне́хъ свои́хъ.

У відповідь Ангел сказав: «Мене звати Ґавриїл. Я стою перед Богом. І я посланий говорити з тобою і повідомити цю добру звістку.

И҆ ѿвѣща́въ а҆́гг҃лъ речѐ є҆мѹ̀: а҆́зъ є҆́смь гаврїи́лъ предстоѧ́й пред̾ бг҃омъ, и҆ по́сланъ є҆́смь глаго́лати къ тебѣ̀ и҆ благовѣсти́ти тебѣ̀ сїѧ҄:

Але слухай: ти мовчатимеш і не зможеш говорити, аж доки не настане день, коли це трапиться через те, що не повірив моїм словам. А слова ці неодмінно збудуться в належний час».

и҆ сѐ бѹ́деши молчѧ̀ и҆ не могі́й проглаго́лати, до негѡ́же днѐ бѹ́дѹтъ сїѧ҄: занѐ не вѣ́ровалъ є҆сѝ словесє́мъ мои҄мъ, ѩ҆́же сбѹ́дѹтсѧ во вре́мѧ своѐ.

Люди біля Храму чекали на Захарію і дивувалися, чому він так довго не виходить.

И҆ бѣ́ша лю́дїе ждѹ́ще заха́рїю: и҆ чѹдѧ́хѹсѧ коснѧ́щѹ є҆мѹ̀ въ це́ркви.

А коли він вийшов, то не здатен був заговорити до людей, і вони здогадалися, що в Храмі йому було якесь видіння. Захарія пояснював щось жестами, але залишався німим.

И҆зше́дъ же не можа́ше глаго́лати къ ни҄мъ: и҆ разѹмѣ́ша, ѩ҆́кѡ видѣ́нїе ви́дѣ въ це́ркви: и҆ то́й бѣ̀ помава́ѧ и҆̀мъ, и҆ пребыва́ше нѣ́мъ.

Коли закінчився час його служби, він повернувся додому.

И҆ бы́сть ѩ҆́кѡ и҆спо́лнишасѧ дні́е слѹ́жбы є҆гѡ̀, и҆́де въ до́мъ сво́й.

Через деякий час його дружина Єлизавета завагітніла й усамітнилася на п’ять місяців.

(За҄ 3.) По си́хъ же дне́хъ зача́тъ є҆лїсаве́тъ жена̀ є҆гѡ̀, и҆ таѧ́шесѧ мѣ҄сѧцъ пѧ́ть, глаго́лющи:

Вона сказала: «Нарешті Господь допоміг мені. Він добре подбав, аби зняти з мене мою ганьбу перед людьми».

ѩ҆́кѡ та́кѡ мнѣ̀ сотворѝ гд҇ь во дни҄, въ нѧ́же призрѣ̀ ѿѧ́ти поноше́нїе моѐ въ человѣ́цѣхъ.

26-27 Коли пішов шостий місяць Єлизаветиної вагітності, Бог послав Ангела Ґавриїла до Ґалилейського міста Назарета, до діви, зарученої з чоловіком на ймення Йосип, з роду Давидового. І звали ту діву Марією.

Въ мѣ́сѧцъ же шесты́й по́сланъ бы́сть а҆́гг҃лъ гаврїи́лъ ѿ бг҃а во гра́дъ галїле́йскїй, є҆мѹ́же и҆́мѧ назаре́тъ,

къ дв҃ѣ ѡ҆брѹче́ннѣй мѹ́жеви, є҆мѹ́же и҆́мѧ ї҆ѡ́сифъ, ѿ до́мѹ дв҃дова: и҆ и҆́мѧ дв҃ѣ мр҃їа́мь.

Прийшовши до неї, Ангел промовив: «Вітаю тебе, благословенна. Господь з Тобою».

И҆ вше́дъ къ не́й а҆́гг҃лъ речѐ: ра́дѹйсѧ, блгдтнаѧ: гд҇ь съ тобо́ю: блг҇ве́на ты̀ въ жена́хъ.

Але вона була дуже збентежена тими словами й думала собі, що б те привітання могло означати.

Ѻ҆на́ же ви́дѣвши смѹти́сѧ ѡ҆ словесѝ є҆гѡ̀ и҆ помышлѧ́ше, каково̀ бѹ́детъ цѣлова́нїе сїѐ.

І Ангел сказав їй: «Не бійся, Маріє. Ти здобула прихильність Божу.

И҆ речѐ а҆́гг҃лъ є҆́й: не бо́йсѧ, мр҃їа́мь: ѡ҆брѣла́ бо є҆сѝ блгдть ѹ҆ бг҃а.

Послухай! Ти завагітнієш і народиш Сина, і назвеш Його Ісусом.

И҆ сѐ зачне́ши во чре́вѣ, и҆ роди́ши сн҃а, и҆ нарече́ши и҆́мѧ є҆мѹ̀ ї҆и҃съ.

Він матиме велич, і Його називатимуть Сином Всевишнього Бога. І Господь Бог дасть Йому трон Його батька Давида.

Се́й бѹ́детъ ве́лїй, и҆ сн҃ъ вы́шнѧгѡ нарече́тсѧ: и҆ да́стъ є҆мѹ̀ гд҇ь бг҃ъ пр҇то́лъ дв҃да ѻ҆тца̀ є҆гѡ̀:

Він повік правитиме народом Якова, і Царству Його не буде кінця».

и҆ воцр҃и́тсѧ въ домѹ̀ ї҆а́кѡвли во вѣ́ки, и҆ цр҇твїю є҆гѡ̀ не бѹ́детъ конца̀.

Марія запитала Ангела: «Як же таке може статися, адже я ніколи не була з чоловіком?»

Рече́ же мр҃їа́мь ко а҆́гг҃лѹ: ка́кѡ бѹ́детъ сїѐ, и҆дѣ́же мѹ́жа не зна́ю;

Ангел відповів їй: «Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього Бога огорне Тебе. То ж Святе Дитя, Яке народиться, буде назване Сином Божим.

И҆ ѿвѣща́въ а҆́гг҃лъ речѐ є҆́й: дх҃ъ ст҃ы́й на́йдетъ на тѧ̀, и҆ си́ла вы́шнѧгѡ ѡ҆сѣни́тъ тѧ̀: тѣ́мже и҆ ражда́емое ст҃о нарече́тсѧ сн҃ъ бж҃їй:

І ще послухай: „Твоя родичка Єлизавета також вагітна сином, незважаючи на її похилий вік. Це вже шостий місяць її вагітності, а про неї ж казали, що вона неплідна!

и҆ сѐ, є҆лїсаве́тъ ю҆́жика твоѧ̀, и҆ та̀ зача́тъ сы́на въ ста́рости свое́й: и҆ се́й мѣ́сѧцъ шесты́й є҆́сть є҆́й нарица́емѣй непло́ды:

Немає нічого неможливого для Бога”».

ѩ҆́кѡ не и҆знемо́жетъ ѹ҆ бг҃а всѧ́къ глаго́лъ.

Марія сказала: «Я слуга Господня, хай буде мені те, що ти сказав». І Ангел полишив її.

Рече́ же мр҃їа́мь: сѐ раба̀ гд҇нѧ: бѹ́ди мнѣ̀ по глаго́лѹ твоемѹ̀. И҆ ѿи́де ѿ неѧ̀ а҆́гг҃лъ.

Тими днями Марія зібралася й подалася, поспішаючи у гірську околицю, до міста юдейського.

(За҄ 4.) Воста́вши же мр҃їа́мь во дни҄ ты҄ѧ, и҆́де въ гѡ́рнѧѧ со тща́нїемъ, во гра́дъ ї҆ѹ́довъ:

Вона ввійшла в дім Захарії і привітала Єлизавету.

и҆ вни́де въ до́мъ заха́рїинъ, и҆ цѣлова̀ є҆лїсаве́тъ.

І сталося так, що коли вона почула Маріїне привітання, дитина в утробі її ворухнулась, і Єлизавета сповнилася Святого Духа.

И҆ бы́сть ѩ҆́кѡ ѹ҆слы́ша є҆лїсаве́тъ цѣлова́нїе мр҃і́ино, взыгра́сѧ младе́нецъ во чре́вѣ є҆ѧ̀: и҆ и҆спо́лнисѧ дх҃а ст҃а є҆лїсаве́тъ,

Вона голосно скрикнула і сказала: «Ти найблагословенніша серед жінок, і благословенна та Дитина, Яку ти народиш.

и҆ возопѝ гла́сомъ ве́лїимъ, и҆ речѐ: блг҇ве́на ты̀ въ жена́хъ, и҆ блг҇ве́нъ пло́дъ чре́ва твоегѡ̀:

Але за віщо мені така радість, що мати Господа мого завітала до мене?

и҆ ѿкѹ́дѹ мнѣ̀ сїѐ, да прїи́детъ мт҃и гд҇а моегѡ̀ ко мнѣ̀;

Бо тільки-но звук того привіту торкнувся вуха мого, як дитина в утробі моїй стрепенулася.

се́ бо, ѩ҆́кѡ бы́сть гла́съ цѣлова́нїѧ твоегѡ̀ во ѹ҆́шїю моє́ю, взыгра́сѧ младе́нецъ ра́дощами во чре́вѣ мое́мъ.

Благословенна ж ти, тому що повірила у те, що збудеться сказане Господом».

И҆ бл҃же́нна вѣ́ровавшаѧ, ѩ҆́кѡ бѹ́детъ соверше́нїе глагѡ́ланнымъ є҆́й ѿ гд҇а.

І мовила Марія:

И҆ речѐ мр҃їа́мь: вели́читъ дш҃а̀ моѧ̀ гд҇а,

«Душа моя Господа звеличує, і дух мій радіє у Бозі, Спасителі моєму,

и҆ возра́довасѧ дх҃ъ мо́й ѡ҆ бз҃ѣ сп҃сѣ мое́мъ:

бо зглянувся Він на смиренну свою рабу, і віднині всі люди зватимуть мене благословенною,

ѩ҆́кѡ призрѣ̀ на смире́нїе рабы̀ своеѧ̀: се́ бо, ѿнн҃ѣ ѹ҆блажа́тъ мѧ̀ всѝ ро́ди:

бо Всесильний зробив для мене велике. Ім’я Його — святе.

ѩ҆́кѡ сотворѝ мнѣ̀ вели́чїе си́льный, и҆ ст҃о и҆́мѧ є҆гѡ̀:

Із роду в рід дарує Він милість тим, хто шанує Його.

и҆ мл҇ть є҆гѡ̀ въ ро́ды родѡ́въ боѧ́щымсѧ є҆гѡ̀:

Він явив могутність руки Своєї, усіх хвальків пихатих думкою сердець своїх Він розвіяв.

сотворѝ держа́вѹ мы́шцею свое́ю: расточѝ гѡ́рдыѧ мы́слїю се́рдца и҆́хъ:

Правителів могутніх Він скинув з їх престолів, й людей смиренних натомість Він возніс.

низложѝ си҄льныѧ со престѡ́лъ, и҆ вознесѐ смирє́нныѧ:

Людей голодних Він обдарував добром, і геть прогнав ні з чим людей багатих.

а҆́лчѹщыѧ и҆спо́лни бла҄гъ, и҆ богатѧ́щыѧсѧ ѿпѹстѝ тщы̀.

Він допоміг народу Ізраїля, слузі Своєму, згадавши Свою милість,

Воспрїѧ́тъ ї҆и҃лѧ ѻ҆́трока своего̀, помѧнѹ́ти мл҇ти,

як обіцяв Він нашим предкам: Авраамові й його нащадкам назавжди».

ѩ҆́коже глаго́ла ко ѻ҆тцє́мъ на́шымъ, а҆враа́мѹ и҆ сѣ́мени є҆гѡ̀ до вѣ́ка.

Марія лишалася у Єлизавети протягом трьох місяців, а потім повернулася додому.

Пребы́сть же мр҃їа́мь съ не́ю ѩ҆́кѡ трѝ мѣ́сѧцы и҆ возврати́сѧ въ до́мъ сво́й.

Для Єлизавети прийшов час пологів, і вона народила сина.

Є҆лїсаве́ти же и҆спо́лнисѧ вре́мѧ роди́ти є҆́й, и҆ родѝ сы́на.

Сусіди й родичі почули, що Бог подарував їй велику милість, і раділи разом з нею.

И҆ слы́шаша ѡ҆́крестъ живѹ́щїи и҆ ѹ҆́жики є҆ѧ̀, ѩ҆́кѡ возвели́чилъ є҆́сть гд҇ь мл҇ть свою̀ съ не́ю: и҆ ра́довахѹсѧ съ не́ю.

І сталося так, що коли малому сповнилося вісім днів, вони прийшли зробити йому обрізання, й хотіли назвати його Захарією, як і батька.

И҆ бы́сть во ѻ҆смы́й де́нь, прїидо́ша ѡ҆брѣ́зати ѻ҆троча̀, и҆ нарица́хѹ є҆̀ и҆́менемъ ѻ҆тца̀ є҆гѡ̀, заха́рїю.

Але мати хлопчика заперечила: «Ні. Йому належить зватися Іоаном».

И҆ ѿвѣща́вши ма́ти є҆гѡ̀ речѐ: нѝ, но да нарече́тсѧ ї҆ѡа́ннъ.

Гості їй кажуть: «Але ж нікого в вашому роду так не звали».

И҆ рѣ́ша къ не́й, ѩ҆́кѡ никто́же є҆́сть въ родствѣ̀ твое́мъ, и҆́же нарица́етсѧ и҆́менемъ тѣ́мъ.

Знаками вони почали питати батька, яке ім’я хоче він дати синові.

И҆ помава́хѹ ѻ҆тцѹ̀ є҆гѡ̀, є҆́же ка́кѡ бы хотѣ́лъ нарещѝ є҆̀.

Захарія попросив табличку й написав на ній: «Його звати Іоан». Усі були здивовані.

И҆ и҆спро́шь дщи́цѹ, написа̀, глаго́лѧ: ї҆ѡа́ннъ бѹ́детъ и҆́мѧ є҆мѹ̀. И҆ чѹдѧ́хѹсѧ всѝ.

Тієї ж миті уста Захарії розімкнулися, язик розв’язався, і він заговорив, славлячи Бога.

Ѿверзо́шасѧ же ѹ҆ста̀ є҆гѡ̀ а҆́бїе и҆ ѧ҆зы́къ є҆гѡ̀, и҆ глаго́лаше, благословѧ̀ бг҃а.

І тоді страх охопив сусідів, і по всій гірській країні Юдеї обговорювалися ці справи.

И҆ бы́сть на всѣ́хъ стра́хъ живѹ́щихъ ѡ҆́крестъ и҆́хъ: и҆ во все́й странѣ̀ ї҆ѹде́йстѣй повѣ́даеми бѧ́хѹ всѝ глаго́ли сі́и.

Кожен, хто чув про те, дивувався й замислювався: «Ким буде це дитя?» Бо ж очевидно було, що сила Господня з ним.

И҆ положи́ша всѝ слы́шавшїи въ се́рдцѣ свое́мъ, глаго́люще: что̀ ѹ҆́бѡ ѻ҆троча̀ сїѐ бѹ́детъ; И҆ рѹка̀ гд҇нѧ бѣ̀ съ ни́мъ.

А батько його, Захарія, сповнився Духом Святим і прорік:

И҆ заха́рїа ѻ҆те́цъ є҆гѡ̀ и҆спо́лнисѧ дх҃а ст҃а, и҆ проро́чествова, глаго́лѧ:

«Хай буде благословен Господь, Бог Ізраїлю, бо прийшов Він, щоб допомогти народові Своєму і дати йому волю.

блг҇ве́нъ гд҇ь бг҃ъ ї҆и҃левъ, ѩ҆́кѡ посѣтѝ и҆ сотворѝ и҆збавле́нїе лю́демъ свои҄мъ:

І Він прислав нам могутнього Спасителя з дому слуги Свого Давида,

и҆ воздви́же ро́гъ сп҇нїѧ на́мъ, въ домѹ̀ дв҃да ѻ҆́трока своегѡ̀:

як і обіцяв устами святих пророків, які жили в давнину.

ѩ҆́коже глаго́ла ѹ҆сты̀ ст҃ы́хъ сѹ́щихъ ѿ вѣ́ка про҇рѡ́къ є҆гѡ̀,

Він обіцяв порятувати нас від ворогів наших і від влади всіх, хто нас ненавидить,

сп҇нїе ѿ вра҄гъ на́шихъ и҆ и҆з̾ рѹкѝ всѣ́хъ ненави́дѧщихъ на́съ:

аби виявити милість нашим предкам і пам’ять про Свій святий Заповіт, [3]

сотвори́ти мл҇ть со ѻ҆тцы҄ на́шими и҆ помѧнѹ́ти завѣ́тъ ст҃ы́й сво́й,

про клятву, яку Він приніс нашому предкові Аврааму:

клѧ́твѹ, є҆́юже клѧ́тсѧ ко а҆враа́мѹ ѻ҆тцѹ̀ на́шемѹ, да́ти на́мъ,

визволити нас з-під влади ворогів наших і дозволити нам служити Йому без страху,

без̾ стра́ха, и҆з̾ рѹкѝ вра҄гъ на́шихъ и҆зба́вльшымсѧ,

а лише зі святістю й праведністю перед Ним у всі дні життя нашого.

слѹжи́ти є҆мѹ̀ преподо́бїемъ и҆ пра́вдою пред̾ ни́мъ всѧ҄ дни҄ живота̀ на́шегѡ.

Ти, дитино, будеш названий „пророком Всевишнього”, оскільки прийдеш перед Господом, аби приготувати шлях Йому

И҆ ты̀, ѻ҆троча̀, про҇ро́къ вы́шнѧгѡ нарече́шисѧ: пред̾и́деши бо пред̾ лице́мъ гд҇нимъ, ѹ҆гото́вати пѹти҄ є҆гѡ̀,

і сказати людям Його, що вони будуть спасенні через відпущення гріхів їхніх.

да́ти ра́зѹмъ сп҇нїѧ лю́демъ є҆гѡ̀, во ѡ҆ставле́нїе грѣ҄хъ и҆́хъ,

Через велике милосердя нашого Бога новий день [4] засяє на нас з висоти,

милосе́рдїѧ ра́ди мл҇ти бг҃а на́шегѡ, въ ни́хже посѣти́лъ є҆́сть на́съ восто́къ свы́ше,

щоб освітити тих, хто живе під чорною тінню смерті, і щоб направити стопи наші на шлях миру».

просвѣти́ти во тмѣ̀ и҆ сѣ́ни сме́ртнѣй сѣдѧ́щыѧ, напра́вити но́ги на́шѧ на пѹ́ть ми́ренъ.

Хлопчик ріс і міцнів у дусі. Він лишався в безлюдних місцях, доки не надійде йому час постати перед людьми Ізраїлю.

Ѻ҆троча́ же растѧ́ше и҆ крѣплѧ́шесѧ дѹ́хомъ: и҆ бѣ̀ въ пѹсты́нехъ до днѐ ѩ҆вле́нїѧ своегѡ̀ ко ї҆и҃лю.

« 16 глава 2 глава »