2 Маккавеїв

Братам-юдеям, що в Єгипті, — радіти! Брати-юдеї, що в Єрусалимі, і ті, що в країні Юдеї, добрий мир! І нехай Бог учинить вам добро і згадає Свій завіт, щодо Авраама, Ісаака та Якова, Його вірних рабів. І нехай дасть вам усім серце, щоб Його вшановувати і виконувати Його волю великим серцем і бажаючою душею. І нехай Він відкриє ваше серце в Його законі та в заповідях, і нехай зробить мир, вислухає ваші благання і змилосердиться над вами, і хай не залишить вас у злий час. Тепер же ми тут молимося за вас.

Коли царював Димитрій у сто шістдесят дев’ятому році, ми, юдеї, написали вам у скорботі та в критичний час, що надійшов на нас у цих роках, відколи повстав Ясон і ті, що з ним, зі святої землі й царства. І вони спалили браму та пролили невинну кров. І ми молилися до Господа, і були вислухані, і принесли ми жертви та пшеничне борошно, і запалили ми світильники, і поклали хліби. І тепер потрібно, щоб ви проводили дні шатер у місяці хаселеві сто вісімдесят восьмого року.

Ті, що в Єрусалимі, і ті, що в Юдеї, і старшина, і Юда до Аристовула, вчителя царя Птоломея, що був з помазаних з роду євреїв, і до тих юдеїв, що в Єгипті, — радіти і бути здоровими! Спасенні Богом від великих небезпек, велику складаємо Йому подяку, як ті, що стали до бою проти царя. Тому що він викинув тих, що воювали у святому місті. Бо коли прибув володар до Персії і з ним сила, що вважалася незборимою, їх побили у святині нанейців, нанейські священики, що послужилися змовою. Бо нібито, щоб з нею посвоячитися, прибув до місця Антіох і ті друзі, що з ним, аби взяти багато скарбів, наче придане. І коли їх вручили священики Нанеї, то він підійшов з небагатьма до загороди храму; вони ж, коли ввійшов Антіох, замкнувши храм, відкривши в даху сховані двері та кидаючи каміння, побили володаря і, розчленувавши на частини і відтявши голови, викинули тим, що перебували назовні.

У всьому благословенний наш Бог, Який видав безбожних. Бажаючи проводити на двадцять п’ятий день хаселева очищення храму, ми вважали за потрібне вам сповістити, щоб і ви влаштовували свято шатер і вогню, коли Неемія, який збудував святиню і жертовник, приніс жертви. Бо і коли до Персії заведені були наші батьки, ті побожні священики, що тоді були, взявши таємно вогонь з жертовника, сховали на дні криниці, що була без води, в якій запечатали, щоб усім було невідоме місце. А як минуло чимало років, коли Бог зволив, пославши Неемію від царя Персії, він послав за вогнем нащадків священиків, що його сховали. А коли нам розповіли, що не знайшлося вогню, але масна вода, він заповів їм, зачерпнувши, принести. А коли принесли жертви, Неемія наказав священикам покропити водою дрова і те, що на них лежало. Як сталося, і час минув та засяяло сонце, що раніше було за хмарами, піднявся такий сильний вогонь, що всі здивувалися.

А священики помолилися, коли горіла жертва, і священики, і всі під проводом Йонатана, а інші відповідали як Неемія. Була молитва, що мала такий чин: Господи, Господи Боже, всіх Творче, страшний, сильний, справедливий і милосердний, єдиний царю і лагідний, єдиний щедрий, єдиний справедливий, Вседержитель і Вічний, Який спасаєш Ізраїля від усякого зла, що зробив батьків вибраними і освятив їх, прийми жертву за весь Твій народ Ізраїля, обережи Твою частку і освяти! Збери наше розсіяння, помилуй тих, що в рабстві між народами, поглянь на зневажених і остогидлих, і хай народи пізнають, що Ти є наш Бог! Покарай тих, що силою нас давлять і знущаються в гордості! Насади Твій народ на Твоєму святому місці, — як і сказав Мойсей! А священики співали пісні. Коли ж жертва згоріла, Неемія наказав, і решту води вилили на велике каміння. А коли це сталося, то піднялося полум’я, а світло, що засяяло від жертовника, його поглинуло.

Коли ж діло стало явним, то цареві персів сповістили, що на місці, де сховали переселені священики вогонь, появилася вода, якою ті, що з Неемією, очистили те, що призначене на жертву. Тож цар, загородивши, зробив місце святим, дослідивши діло. І кому цар чинив милість, то брав і давав багато дарів. А ті, що з Неемією, назвали це нефтар, що тлумачиться як очищення, а багатьма називається нефтай.

Знайдено ж у листах, що пророк Єремія наказав переселенцям узяти вогонь, як даний знак, і як пророк заповідав переселенцям, давши їм закон, щоб вони не забували Господніх заповідей і щоб не заблукали розумами, бачачи золотих і срібних ідолів та їхню красу. І таке інше кажучи, нагадував не відкидати закон від їхнього серця. Було ж у писанні, що пророк наказав за даною йому вказівкою, щоби шатро і ковчег ішли з ним. А коли він вийшов на гору, де Мойсей, піднявшись, побачив Божий спадок, і, прийшовши, Єремія знайшов дім-печеру, і вніс туди шатро, ковчег і кадильний жертовник та закрив двері. А коли підійшли деякі з тих, котрі йшли, аби зазначити дорогу, то не змогли знайти.

Коли ж Єремія дізнався, то звинуватив їх і сказав: І місце буде невідомим, аж доки не збере Бог збір народу і стане милосердним. І тоді Господь це вкаже, і з’явиться Господня слава і хмара, як і при Мойсеєві з’являлася, а також і тоді, коли помолився Соломон, щоб місце дуже освятилося. Розповідалося ж і як він, маючи мудрість, приніс жертву обновлення і завершення храму. Як і Мойсей, він молився до Господа, і з неба зійшов вогонь та пожер жертви, — так, як і Соломон молився, і вогонь, зійшовши, поглинув всепалення.

І сказав Мойсей: Щоб те, що за гріх не було з’їдене, було спалене. Подібно і Соломон провів вісім днів. А це пояснюється і в писаннях, і в літописах Неемії, і, як будуючи бібліотеку, він зібрав книги, що про царів, пророків і Давида, і листи царів про святощі. Так само ж і Юда нам зібрав усе, що пропало через війну, що відбулася, є і в нас. Отже, якщо цього потребуєте, пошліть тих, що вам принесуть. Тож бажаючи святкувати очищення, ми вам написали. Добре зробите, як святкуватимете дні. А Бог, що спас увесь Свій народ і віддав усім спадок, царство, священство і святощі, — як і пообіцяв через закон, — бо надіємося на Бога, що Він скоро нас помилує і збере з-під неба до святого місця. Адже Він спас нас з великого зла і очистив місце!

А те, що про Юду Маккавея і його братів, очищення великого храму і обновлення жертовника, ще й війни проти Антіоха Епіфана і його сина Евпатора, і появи, що були з неба тим, які за юдейство славно виявили мужність, таким чином, бувши нечисленними, вони всю країну перемогли і прогнали безліч варварів. І розголошений по всьому всесвіті храм вони здобули, визволили місто і виправили тих, що бажали знищити закони, як Господь з усією добротою був до них милосердний.

Пояснене Ясоном, киренейцем, у п’ятьох книгах, ми намагаємося одним твором скорочено подати. Бо роздумуючи над великою кількістю та існуючою складністю для тих, що бажають зазирнути в розповіді історії, через велику кількість матеріалу, ми подбали для тих, котрі бажають читати, щоби було приємне, а для тих, що люблять мудрість, аби через пригадування дати доступність, і всім, що читають, — користь. Нам, що взялися за скорочення, це труд не легкий, а діло поту і чування, як і для того, що готує бенкет і шукає для інших користі, не є легким, подібно через численну вдячність радо понесемо труд, даючи змогу письменнику детально відтворити все, а працюючи, щоб іти за правилами скорочення.

Адже так, як будівничому нового дому треба дбати за цілу будову, а тому, хто береться обновляти і малювати, треба вишукати належне для прикраси, так само я думаю і про нас. Ввести, зробити розповідь і говорити в подробицях про те, що в подробицях, належиться першому складачеві історії, а займатися скороченням розповіді й домагатися полегшеного досягнення діла є для того, хто робить переказ. Тож звідси почнемо розповіді раніше сказаного, так розпочавши. Бо нерозумно слова помножувати перед розповіддю, а розповідь скорочувати.

Коли святе місто було заселене з усяким миром і законами, бо були добре бережені через побожність первосвященика Онії і ненависть до зла, то сталося, що самі царі шанували місце і храм прославляли великими дарами, так, що і Селевкій, цар Азії, давав із власних прибутків усі видатки, що припадали на служіння жертв. А якийсь Симон з Валґейського племені, наставлений на настоятеля храму, розійшовся з первосвящеником через непорядок, що в місті, і не будучи в змозі перемогти Онію, він прийшов до Аполлонія Тарсая, що в той часбув правителем Долини Сирії і Фінікії, і сповістив про незліченні маєтки, що кишіли в єрусалимській скарбниці, так що безліч скарбів була незчисленна, і вони не належать до справи жертв, а що було можливо піддати це під владу царя.

Зустрівшись із царем, Аполлоній об’явив йому про згадані багатства. Він же, вибравши Іліодора, що над ділами, послав, давши листи, щоби забрати вищезгадані багатства. Іліодор же відразу пішов, вдаючи, наче йде до міст Долини Сирії і Фінікії, а насправді, щоб виконати царський наказ. Прийшовши до Єрусалима, дружньо прийнятий первосвящеником міста, він сказав про зроблене об’явлення і повідав, через що він прийшов. Він вивідував, чи це так є насправді. А коли первосвященик показав, що є склади для вдовиць і сиріт, і деякі Іркана Товія, дуже шляхетного чоловіка, не так, як перекрутив безбожний Симон, а всього чотириста талантів срібла і двісті золота. І зовсім недопустимим є скривдити тих, що повірили у святість місця, непорушність і чесність святині, шанованої на весь світ. А інший, через ці царські заповіді, які він мав, говорив, що всіляко це має бути забране до царського.

Призначивши день, він увійшов, щоб над цим провести нагляд. Був чималий заколот по всьому місті. Священики перед жертовником у священних одежах, кинувши себе на землю, закликали до неба, щоб Той, Хто дав закон про зберігання, це зберіг вцілілим для тих, що дали на збереження. Було ж, що той, хто бачив обличчя первосвященика, був уражений розумом. Бо вигляд і змінена барва виказували душевну муку. Тому що чоловіка оточував якийсь жах і тілесний страх, через що явним ставало тим, котрі дивилися, що повстало серцеве терпіння. Одні ж з домів групами бігли на всенародне благання, оскільки місце мало стати посміховиськом. А Жінки, підперезані по грудях мішковиною, множилися по дорогах, а серед замкнених дівиць одні прибігли до брам, а інші — на стіни, а деякі дивилися через вікна. Усі ж, здійнявши руки до неба, звершували молитву. Жаль було падіння ниць замішаної безлічі й великого смутку первосвященика, що очікував зло. Тож одні закликали всесильного Господа, щоби ввірене спасенним зберегти для тих, що повірили з усією певністю.

А Іліодор виконував задумане. Тут же, коли він з прибічниками вже був у скарбниці, Володар над духами і всіма силами зробив велике видіння, так, що всі, хто відважився ввійти, жахнулися від Божої сили на ослаблення і змінилися на переляканих. Бо їм з’явився якийсь страшний кінь, що мав вершника і був прикрашений дуже гарним одягом, а плавно несений стряс Іліодора — переднім озброєнням. І здавалося, що той, хто сидів, мав золоту зброю. А з ним з’явилися інші два молодці, гарні тілесною силою, прекрасні славою, гарні одягом, і вони, ставши з кожної сторони, бичували його безперервно, завдаючи йому численних ран. Коли ж він раптово впав на землю й був покритий великою темрявою, схопивши і поклавши на лежака того, що дотепер з великим супроводом і всіма прибічниками прийшов до згаданої вище скарбниці, виносили безпомічним того, про кого було відомо, що він пізнав Божу силу. Цей через Божественну силу був покинутий без мови і всякої підтримуючої надії та спасіння, і вони благословили Господа, Який прославив Своє місце, і трохи раніше страхом і жахом сповнений храм наповнився радістю та веселістю, коли з’явився Господь Вседержитель.

Швидко ж деякі з друзів Іліодора благали Онію прикликати Всевишнього і дарувати життя тому, хто повністю лежав при останньому подиху. Первосвященик, побоюючись, аби часом не подумав цар, що якийсь злий вчинок проти Іліодора був здійснений юдеями, приніс жертву за спасіння чоловіка. А коли первосвященик чинив надолуження, ці молодці знову з’явилися Іліодорові, одягнені в той же одяг, і, ставши, сказали: Віддай велику хвалу первосвященикові Онії, бо через нього Господь дарує тобі життя. Ти ж, уражений з неба, сповісти всім величну Божу силу! А сказавши це, вони стали невидимі.

Іліодор, принісши жертву Господу й помолившись великими молитвами до Того, Хто дав жити, і, гостинно прийнявши Онію, повернувся до царя. Він свідчив усім, що очима бачив діла великого Бога. А коли цар запитав Іліодора, хто надається, щоби ще раз послати в Єрусалим, то він сказав: Якщо маєш якогось ворога чи зрадника, пошли його туди, і приймеш його вбитим, коли ж врятується, то через те, що на місці справді є якась Божа сила. Адже Він, маючи небесну оселю, є оборонцем і помічником тому місцю, а тих, що приходять чинити зло, вигублюючи, вигублює. Отже, щодо Іліодора і збереження скарбниці, усе відбулося таким чином.

А згаданий раніше Симон, що став зрадником майна і батьківщини, говорив зло проти Онії, немов би він погрожував Іліодорові й був тим, хто чинив зло, і добродія міста, оборонця народу та ревнителя законів наважився назвати зрадником діл. Коли ж ворожнеча піднялася до такої міри, що і через когось з тих, що вважалися від Симона, учинені були вбивства, Онія, бачачи небезпеку ворожнечі, і що Аполлоній Менестей, володар Долини Сирії та Фінікії, пристав до злоби Симона, то аж до царя пішов, не щоби бути скаржником на мешканців міста, а шукаючи про спільну і поодиноку користь для всієї безлічі. Бо він бачив, що без царського втручання неможливо ще одержати мир у ділі, і що Симон не покладе краю безглуздю.

Коли ж Селевкій переставився від життя, і царство взяв Антіох, прозваний Епіфаном, Ясон, брат Онія, діяв підступно, щоб одержати первосвященство, обіцяючи цареві через посередництво триста шістдесят талантів срібла і з якогось іншого прибутку — вісімдесят талантів. А до цих зобов’язався і дописати інших сто п’ятдесят, якщо йому буде дано через його владу поставити йому спортзал і ефевей , і тих, що в Єрусалимі, приписати як антіохійців. Коли цар погодився, і він захопив владу, то відразу ж навернув народ до еллінського звичаю. І даровані юдеям царські милості через Івана, батька Евполема, що послав послів для дружби і союзу з римлянами, забравши і руйнуючи законні установи, почав вводити протизаконні звичаї. Бо він радо збудував у твердині спортзал і, підкоривши найшляхетніших з юнаків, примусив носити шапку. А такою була якась верхівка еллінізму і закріплення поганських звичаїв через надмірну нечестивість безбожного, і не первосвященика Ясона, що священики більше не дбали про служіння жертовника, але, знехтувавши храмом і не дбаючи про жертви, поспішили взяти участь у спортзалі в протизаконному діянні після заклику для кидання диска, і маючи за ніщо батьківські цінності, радше вибирали еллінську славу. Через це їх охопили злі обставини, і ті, чиї звичаї вони ревнували і кому в усьому бажали уподібнитися, ті стали ворогами і месниками. Бо мати непошану до божественних законів — не легковажна річ, але це покаже наступний час.

Коли проводилися п’ятирічні змагання в Тирі, і цар був присутній, підступний Ясон відіслав посланців з Єрусалима, що були антіохійцями, які несли триста драхм срібла на жертву Іраклеєві, їх і ті, що несли, попросили не вжити на жертву, тому що не годиться, а використати на інший розхід. Це було призначене тим, хто посилав, на жертву Іраклія, а тими, що принесли, — на будову кораблів.

А коли послали в Єгипет Аполлонія менестейського на коронацію царя Філометора, Антіох, сприйнявши, що той став чужим до його діл, подбав про те, що для його безпеки. Прибувши звідти до Йоппії, він пішов до Єрусалима. І, величаво прийнятий Ясоном і містом, був введений зі світильниками і вигуками, тоді так пішов до Фінікії. А після трьох років часу Ясон послав Менелая, брата раніше вказаного Симона, що турбувався про цареві справи і що мав пригадати про нагальні діла. А він, ставши перед царем і звеличивши його за обличчя влади, придбав для себе первосвященство, перевищивши Ясона на триста талантів срібла. Взявши царські накази, він прийшов, не несучи нічого, гідного священства, а маючи зло жорстокого тирана і лють жорстокого варвара. І Ясон, що підманув власного брата, обманутий іншим, став втікачем до країни амманійців.

Менелай же взяв владу, а про скарби, які він обіцяв цареві, зовсім не дбав, хоча Сострат, начальник твердині, ставив вимоги, бо його було діло податків. Через це обидва були прикликані царем, і Менелай залишив заступником свого брата Лізімаха, а Сострат — Кратита, що над Кипріянами. Коли ж це відбувалося, трапилося, що тарсяни і маллоти збунтувалися, оскільки даром дані були Антіохіді, царській наложниці. Тож цар прийшов поспішно, щоби впорядкувати справи, залишивши заступником Андроніка з тих, що були славні. А Менелай, подумавши, що одержав сприятливий час, забравши якесь храмове золото, подарував Андронікові, а інше продав у Тирі та в довколишніх містах. А Онія, докладно довідавшись, звинуватив, відійшовши в безпечне місце біля Дафні, що лежала поблизу Антіохії. Тому Менелай, взявши до себе Андроніка, просив видати в його руки Онію. А він, прийшовши до Онії і давши правицю, з клятвою давши правицю, і, показавшись вірогідним, хоч був у підозрі щодо омани, переконав його вийти з безпечного місця і відразу замкнув, не зважаючи на справедливість. З тієї причини не лише юдеї, а й численні з інших народів були засмучені несправедливою смертю чоловіка.

А коли цар повернувся з місць біля Кілікії, то його зустріли ті юдеї, що в місті, і елліни, які вважали за зло, що Онію вбили без причини. Тож Антіох, душевно засмутившись, зворушений до жалю і сліз через поміркованість і велику стриманість переставленого, розлютившись гнівом, відразу забравши в Андроніка порфіру і роздерши одяг, провівши по всьому місті до того місця, де він учинив зло Онії, там злого вбивцю вбив, як Господь віддав йому належну муку.

А як сталося, багато святотатств у місті через Лізімаха зі згодою Менелая, і як слава розійшлася за її межі, то зібралося безліч проти Лізімаха, як вже винесено багато золота. Коли юрба збунтувалася і сповнилася люті, то Лізімах, озброївши якихось три тисячі, почав чинити зло руками при проводі якогось Авранія, що зістарився віком, а не менше й безумністю. Зрозумівши намагання Лізімаха, одні, хапаючи каміння, інші ж — грубе дерево, а деякі, беручи попіл, що лежав, у замішанні кидали проти тих, що з Лізімахом. Із цієї причини поранили численних з них, а деяких і повалили на землю, усіх же повернули до втечі, а самого святотатця вбили біля скарбниці. За це вчинено суд проти Менелая.

Коли прийшов цар до Тиру, то проти нього винесли справу три чоловіки, послані від старійшин. А як вже Менелай програвав, він обіцяв багато скарбів Птоломеєві доруменському, щоб він заспокоїв царя. Тоді той Птоломей, взявши царя до якогось притвору, нібито щоб прохолодити, перемінив його, і за все зло винного Менелая звільнив від звинувачення. А бідних, які, якщо б і перед скитами висловилися б, то відпустили б невинними, цих він засудив на смерть. Тож швидко несправедливу втрату одержали ті, що дбали за місто, народ і священний посуд. Із цієї причини і тирійці, ненавидячи зло, славно зробили те, що для їхнього поховання. А Менелай через захланність тих, що при владі, залишився при владі, зростаючи в злі, будучи великим зрадником громадян.

А в цей час Антіох приготував другу поїздку до Єгипту. І трапилось, що по всьому місті майже сорок днів з’явилися в повітрі кіннотники, що бігли, котрі мали гаптований золотий одяг і списи, загін озброєних і з витягненими мечами, і загони коней, налаштовані до бою, і були напади, і гнали проти себе, і махання щитів, і безліч списів, і стріляння стріл, і блиск золотої прикраси та різних панцирів. Тому всі молилися, щоб це явище було на добро.

Коли рознеслася неправдива чутка, наче Антіох відійшов з життя, Яссон, взявши не менше тисячі, раптово вчинив напад на місто. А коли ті, що на мурах, були скинені й частина міста вже була захоплена, Менелай втік до твердині. А Ясон чинив різанину власних громадян без пощади, не зважаючи на те, що добрий день проти кровних є дуже поганим днем, вважаючи, що він розгромив ворогів, а не співвітчизників. Та влади він не захопив, а знову відійшов втікачем до Амманіти, одержавши сором на завершення зрадливого діла. Тож він одержав кінець поганого життя. Звинувачений перед Аретою, тираном аравійців, втікаючи з міста до міста, переслідуваний усіма, зненавиджений, як відступник законів, і знехтуваний, як ворог батьківщини і громадян, він був вигнаний до Єгипту. І той, хто багатьох вигнав з батьківщини, загинув на чужині, відійшовши до лакедемонців, наче шукаючи безпеки через спорідненість. І він, що викинув безліч не похованими, став неоплаканим і не удостоївся похорону, і не став учасником батьківської гробниці.

А як до царя дійшло те, що трапилося, то він сприйняв, що Юдея відступила, тому, прийшовши з Єгипту, озвірілий душею, захопив місто силою і заповів воякам безпощадно вирізувати тих, що траплялися, і вбивати тих, що ввійшли до хат. Було ж убивство немовлят і старців, вигублення жінок і дітей, вирізання дівчат і немовлят! А в усіх трьох днях вигубили вісімдесят тисяч, а сорок тисяч — у рукопашному бою, і не менше від убитих було продано.

Не задовольнившись цим, він відважився ввійти до найсвятішої святині всієї землі, маючи Менелая за провідника, який став зрадником закону і батьківщини, і опоганеними руками він брав святий посуд і те, що іншими царями було покладене на побільшення місця і славу, і честь він витягав опоганеними руками. І піднявся розумом Антіох, не здогадуючись, що через гріхи тих, котрі жили в місті, Владика трохи прогнівався, тому сталася зневага над місцем. Якщо ж не трапилося би багатьма гріхами бути обнятим, так, як Іліодор, що був посланий від царя Селевкія, аби поглянути на скарбницю, цей, прийшовши відразу побитим, відвернений був би від сміливості.

Але Господь не вибрав через місце народ, але через народ місце. Тому і це місце, що стало учасником з народом тих нещасть, які трапились, пізніше було учасником добрих діл, і, покинуте в гніві Вседержителя, знову в зміні великого Господа з усією славою підніметься.

Отже, Антіох, забравши зі святині до тисячі вісімсот талантів, швидко пішов до Антіохії, думаючи через гордість зробити так, щоб землею плисти і морем ходити, через піднесення серця. А він залишив і наставників в Єрусалимі, щоби зло чинити людям, Филипа, що родом Фруґен, котрий мав жорстокішу вдачу від того, хто його наставив, а в Ґарізіні Андроніка, із цими Менелая, який гірше за інших панував над громадянами, і був ворожим до громадян-юдеїв, маючи погане ставлення. Він послав Мусарха Аполлінія з двадцятьма двома тисячами війська, наказавши вигубити всіх дорослих, а жінок і молодих продати. А цей, прийшовши в Єрусалим і вдавши, що з миром, почекав аж до святого суботнього дня і, взявши тих, що святкують, юдеїв, тим, що під ним наказав взяти озброєння. І він вигубив усіх тих, що вийшли на видовище, і, увігнавшись у місто зі зброєю, велику кількість вигубив.

А Юда, він і Маккавей, з якою десяткою бувши і відійшовши в гори, проживав за звичаєм звірів з тими, що з ним, і траву споживаючи, як їжу, проживали, щоб не стати учасниками нечистоти.

Через деякий час цар послав старійшину Атенея змушувати юдеїв відвертатися від батьківських законів і не притримуватися Божих законів, і осквернити той храм, що в Єрусалимі, і називати Олімпійським Зевсом, а той, що в Арґарізі, — як і бажали ті, що жили на місці, — Зевсом чужинців. Бідою і тяжким для всіх було наставання зла. Бо храм наповнився розпущеністю і криком народів, що розважалися з блудницями, і у святих притворах перебували з жінками, ще й те, що не годиться, вносили досередини. А жертовник наповнили тим, що заборонене було законом і негодяще. І було неможливо ні святкувати суботи, ні зберігати батьківські свята, ні просто називатися юдеєм.

Щомісяця в день народження царя проваджені були гіркою силою до жертви, а коли наставало Діонізійське свято, були примушені, маючи плющ, проводити походи Діонізієві. А вийшов закон до довколишніх еллінських міст за рішенням Птоломея проти юдеїв, щоб вони зберігали ті самі звичаї і приносили жертви, а тих, котрі не забажають перейти на еллінське, убити. Тож можна було бачити біду, що настала. Бо дві жінки були приведені, які обрізали дітей. Повісивши їм на груди дітей і привселюдно провівши їх через місто, скинули зі стіни. Інші, що зблизька збіглися до печер, аби таємно святкувати суботу, видані Филипові, були спалені разом, тому що за невідповідне вважали допомогти собі через славу знаменного дня.

Отже, благаю тих, що читають цю книгу, не розчаруватися нанесеними, а вважати, що кари не на вигублення, але на згадування нашого роду. Бо не попустити безбожним на довгий час, але щоб відразу надійшла кара, це знак великого добродійства. Адже не так, як над іншими народами Владика чекає терпляче довго, аж доки вони не прийдуть до повноти гріхів, щоб їх покарати, не так Він судив, щоби було з нами, аби не помститися над нами вкінці, коли наші гріхи дійшли до завершення. Тому-то Він ніколи не відбирає від нас милосердя, а картаючи поганими подіями, не залишає Свого народу. Лише нехай це нам буде сказане на згадку. Після цих коротких слів треба перейти до розповіді.

Якийсь Елеазар з перших книжників, чоловік, що вже зістарився віком і гарний ззовні обличчям, був змушений, відкривши уста, їсти свиняче м’ясо. Та він, радше приймаючи зі славою смерть, ніж життя з опоганенням, сам пішов на муку, виплюнувши, за тим звичаєм, який належиться проходити тим, що вирішили твердо стояти на тому, чого не годиться покуштувати з любові до життя. А ті, що були призначені до беззаконного жертвування, через те, що з давніх часів чоловіка знали, узявши його на самоту, переконували, щоб він, принісши м’ясо, яке йому годиться їсти і ним приготовлене, вдавав, наче їсть м’ясо, що із царської жертви за наказом, аби зробивши це, він врятувався від смерті та отримав людяне ставлення через давню дружбу з ними.

Він же, чітко роздумавши і зробивши те, що гідне віку, приналежне старості, явній сивині та гарному життю від дитинства і придбане з часом, радше притримуючись святого і Богом даного закону, швидко відповів, кажучи, щоб послали його до аду. Бо не є гідним у нашому віку лицемірити, щоби численні з молодих, прийнявши, що дев’яностолітній Елеазар перейшов до чужоземців, і вони через моє лицемірство і через нікчемне та короткочасне життя були обмануті мною, і я зробив порок і пляму в старості. Бо якщо я врятуюся і від нинішньої муки, що від людей, то від руки Вседержителя не втечу ані живим, ані мертвим. Тому тепер, мужньо відлучившись від життя, покажуся гідним старості, а молодим залишу вірний приклад, щоби хоробро і вірно за чесні й святі закони померти. Коли він це промовив, то відразу пішов на муку. Як ті, що до нього дещо раніше мали добру волю, на злість змінилися через сказані вище слова, оскільки вони вважали це за нерозумність. Бажаючи від побоїв закінчитися, застогнавши, він сказав: Господу, що має святий розум, явним є, що, будучи у змозі звільнитися від жорстокої смерті, тілом терплю болі, коли мене б’ють, а душею радо це терплю через Його страх.

Тож і цей переставився в такий спосіб, залишивши не лише молодим, але й численним з народу свою смерть, як приклад благородності та пам’ять мужності.

Трапилося, що й сім братів з матір’ю, коли були схоплені, вони були змушувані царем їсти з протизаконного свинячого м’яса, мучені бичами і жилами. А один з них, бувши першим, так сказав: Що бажаєш нас запитати і навчитися? Адже ми готові краще померти, ніж переступити батьківські закони.

А цар, розгнівавшись, наказав розпекти пательні й котли. Коли ж вони відразу були розжарені, то наказав першому з них відрізати язика і, здерши з голови шкіру, відрубати кінцівки, а решта братів і матір дивилися. І коли він в усьому став нездатний, то наказав ще дихаючим передати вогню і пекти. Як дух доволі розходився з пательні, вони разом з матір’ю одне одного заохочували мужньо померти, кажучи: Нехай так Господь Бог погляне і по правді нехай утішиться нами, — як піснею, що свідчить до обличчя, як виголосив Мойсей, кажучи: І Він розвеселиться у Своїх рабах.

А коли перший переставився в такий спосіб, то повели на муки другого і, здерши шкіру голови з волоссям, запитали: Чи їстимеш, перш ніж будемо мучити тіло по членах? Він же, відповівши батьківським голосом, сказав: Ні! Через це і цей за порядком прийняв муку, як і перший. Бувши при останньому подиху, він сказав: Ти, найгірший, нас вигубляєш з нинішнього життя, а цар світу, як ми помремо за його закон, воскресить нас до вічного оновлення життя.

Після цього третій зазнав знущань, і коли вони попросили язик, він швидко виставив і мужньо простягнув руки, відважно кажучи: Я це одержав з неба і через Його закони їх вважаю за ніщо, і знову надіюся їх від Нього одержати. Таким чином і сам цар, і ті, що з ним, дивувалися з душі юнака, бо мав муки за ніщо.

І коли він переставився, то так само мучителі катували четвертого. І як він був при смерті, так сказав: Добре, щоб ті, які переставляються від людей, думали про надію, яка від Бога, щоби Він знову воскресив. Адже для тебе не буде воскресіння до життя.

А взявши п’ятого, ті, що вели, катували. А він, дивлячись на нього, сказав: Маючи владу над людьми, будучи тлінним, ти твориш те, що бажаєш. А наш рід не вважає, що він Богом покинутий. Ти ж кріпися і гляди на велич Його сили, як Він мучитиме тебе і твоє насіння.

Після цього привели шостого, і, маючи померти, він сказав: Не обманюйся надаремно, бо ми через себе це терпимо, згрішивши проти нашого Бога. Дивовижне сталося. Ти ж не думай, що невинним будеш. Ти наклав руки, щоби боротися з Богом!

А матір надзвичайно дивовижна і гідна доброї пам’яті; вона, коли гинули сім синів у часі одного дня, бачачи, мужньо перенесла через надію на Господа. І кожного з них вона заохочувала мужнім батьківським голосом, сповнена мудрості, та жіночу думку підносячи мужнім духом, промовляла до них: Не знаю, як ви в моєму лоні з’явилися, я ж не дала вам духа і життя, і не я впорядкувала кінцівки кожного. Отже Творець світу, Який створив людський рід і віднайшов буття і дух усього, нехай подасть вам знову життя з милосердям, оскільки ви тепер не зважаєте на себе через Його закони.

Антіох же, вважаючи себе зневаженим і вважаючи мову образливою, ще коли був наймолодший, не лише вмовляв словами, але й клятвами запевняв заразом збагатити і зробити щасливим того, хто відійшов би від батьківських законів, і зробити другом та довірити діла. А як молодий зовсім не приставав, то цар, закликавши матір, заохочував, щоб вона була дитині радником на спасіння. Оскільки він багато намовляв, то вона погодилася вмовити сина. Схилившись до нього, насміхаючись з жорстокого тирана, вона так сказала батьківським голосом: Сину, помилуй мене, що тебе носила в лоні дев’ять місяців, годувала тебе три роки, виростила тебе, привела до цього віку і виховала. Благаю тебе, дитино, поглянувши на небо, землю і все, що на них, поглянувши, знай, що їх Бог створив з небуття, і людський рід так само постав! Не бійся цього демона, але, ставши гідним братів, прийми смерть, щоб я тебе прийняла в помилуванні з твоїми братами!

І коли вона ще це говорила, хлопець сказав: Чого очікуєте? Я не слухаю наказу царя, а слухаюся припису закону, даного нашим батькам через Мойсея. Ти ж, усякого зла винахідник, ставши проти євреїв, не втечеш від Божих рук. Адже ми терпимо через свої гріхи. Хоч заради муки і кари наш живий Господь трохи гнівається, та Він знову примириться зі Своїми рабами. Ти ж, о, неправедний і найнерозумніший з усіх людей, не підносься безглуздо, хизуючись марними надіями, підносячи руки проти небесних слуг! Бо як ти уникнеш суду Вседержителя, Всевишнього Бога? Адже мої брати впали тепер, трохи понісши біль за Божий завіт вічного життя, а ти Божим судом одержиш справедливу нагороду за гордість. А я, як і брати, передаю і тіло, і душу за батьківські закони, закликаючи Бога, щоб швидко милосердним був до народу, щоб і ти через випробовування та урази визнав, що Він — єдиний Бог, щоб на мені та моїх братах зупинився гнів Вседержителя, який справедливо наведено на весь наш народ.

А цар, розлютившись на нього більше, ніж на інших, напав жорстокіше, злюще поводячись за висміювання. Тож цей переставився повністю чистим, надіючись на Господа. А вкінці, після синів, померла і матір. Тож це про жертви і надзвичайну злобу, — на цьому нехай буде досить.

А Юда, він же Маккавей, і ті, що з ним, увійшли потай до сіл, закликали кровних і, прийнявши тих, що залишились в юдаїзмі, зібрали якихось шість тисяч. І прикликували Господа зглянутися на всіма потоптаний народ, щоби змилосердився і над храмом, який опоганений безбожними людьми, і помилував знищене місто, яке майже зрівняне із землею, і вислухав кров, що до нього кличе, і згадав беззаконне вбивство безгрішних дітей, і ті хули, що сталися на Його Ім’я, і виказав ненависть до зла.

Коли Маккавей перебував посеред громади, він уже став нездоланним перед народами, як Господній гнів повернувся на милість. Несподівано нападаючи на села і міста, він спалював їх, і, захоплюючи вигідні місця, прогнав чимало ворогів; особливо він використовував ночі для таких нападів. І чутка про його мужність розходилася всюди.

Филип, бачачи, що той чоловік помалу просувається вперед і все частіше досягає успіху, написав про допомогу для царських справ, до Птоломея, володаря Долини Сирії та Фінікії. Він, швидко вибравши Никанора, сина Патрокла, першого з друзів, послав, поставивши йому не менше двадцяти тисяч памфілійського люду, щоб вигубити весь юдейський народ. Він приставив йому й Ґордія, чоловіка-вождя, що мав досвід у воєнних справах. А Никанор зобов’язався з юдейського полону виконати цареві данину для римлян, яка становила дві тисячі талантів. Він зараз послав до приморських міст, наперед скликаючи на закуп юдейських тіл, обіцяючи дати дев’яносто тіл за талант, не очікуючи помсти, що мала на нього прийти від Вседержителя.

І до Юди дійшло про прихід Никанора, і він передав тим, що з ним, про прихід війська. Боягузи і ті, що не вірили в Божу помсту, втекли і переселилися. А інші продавали все, що залишилося, а заразом благали Господа, щоб спасти тих, що під безбожним Никанором, раніше, ніж будуть продані. І якщо не задля них, то задля завітів до їхніх батьків і задля прикликання на них Його чесного і величного Імені.

А Маккавей, зібравши тих, що були з ним, числом шість тисяч, заохочував не боятися ворогів і не боятися безлічі безбожних народів, що проти них прийшли, а мужньо боротися, перед очима маючи безбожно вчинене ними зло проти святого місця і злочин проти наглумленого міста, а ще знищення прадідових звичаїв. Адже вони поклали надію на зброю, — сказав він, — водночас і сміливість, а ми поклали надію на Бога Вседержителя, що може і тих, що проти нас приходять, і весь світ знищити одним порухом. Розповівши їм і про заступництва, що були до прадідів і при Сеннахирімі, коли загинуло сто вісімдесят п’ять тисяч, і про війну, що була у Вавилоні проти ґалатів, коли всі вийшли на діло, вісім тисяч із чотирма тисячами македонців, як македонці відступили, шість тисяч знищили сто двадцять тисяч через допомогу, що їм була з неба, і одержали велику здобич.

Цими прикладами поставивши їх мужніми і готовими померти за закони і батьківщину, він розділив військо на чотири частини. І, наставивши своїх братів — Симона, Йосифа і Йонатана — полководцями кожної частини, віддавши кожному тисячу п’ятсот, і ще Елеазара, що читав святу книгу, і, давши знак Божої помочі, бувши полководцем першої частини, він вступив у бій з Никанором. А оскільки з ними була поміч Всемогутнього, вони побили більше, ніж дев’ять тисяч ворогів, і побитими, і скаліченими зробили більшу частину війська Никанора, а всіх примусили до втечі. А скарб тих, що прибули, щоб їх купити, вони взяли. Переслідувавши їх досить, перестали, спинені часом. Тому що було надвечір’я суботи, із цієї причини не забарилися, біжачи за ними. А зібравши свою зброю і стягнувши здобич з вояків, упродовж суботи дуже хвалили і прославляли Господа, що їх спас у той день, поклавши їм початок милосердя.

Після суботи вони вділили немічним, вдовам і сиротам, а решту вони і діти розділили. Зробивши це і зробивши спільну молитву, вони благали милосердного Господа, щоб Він до кінця примирився зі Своїми рабами. І вони вбили понад дві тисячі тих, що воювали з Тимофієм і Вакхідом, і легко захопили дуже високі твердині та ще більше здобичі розділили порівно собі, немічним, сиротам і вдовицям, а ще й дали старцям. Зібравши ж їхню зброю, старанно все поклали в надійні місця, а інше зі здобичі віднесли в Єрусалим.

Володаря, що був при Тимофієві, убили, — чоловіка дуже безбожного, і який сильно гнобив юдеїв. Проводячи дні перемоги на батьківщині, вони спалили тих, що спалили святі брами, і Каллістена, який втік до однієї хатини і одержав належну відплату за безбожність. А тричі грішний Никанор, що привів тисячу купців на закупівлю юдеїв, упокорений при Господній допомозі тими, що ним вважалися за найменших, відклавши одяг слави і зробивши себе самотнім, за звичаєм втікача посеред землі, пішов до Антіохії, понад усе осягнувши знищення війська. І він, що на себе взяв видати римлянам данину, від захоплених у полон в Єрусалимі, сповістив, що юдеї мають Помічника, і через це юдеї нездоланні, бо йдуть за законами, що Ним приписані.

Приблизно в той час сталося, що Антіох з безчестям повернувся з місць у Персії. Бо він увійшов до названого Персеполя і намагався пограбувати храм і захопити місто. Оскільки ж, коли безліч зі зброєю кинулася на допомогу, то вони кинулися втікати, і трапилося, що Антіох, утікши від місцевих, із соромом зробив відступ. А коли він був в Екватані, то додалося те, що з Никанором, і те, що трапилось з Тимофієм. Тож, охоплений гнівом, він думав і своє зло вилити на тих юдеїв, що призвели до втечі, тому наказав проводирю колісниці, без перерви підганяючи колісницю, завершити дорогу, тоді як з неба за ним слідкував суд. Адже він так гордо сказав: Прийшовши туди, зроблю Єрусалим загальним цвинтарем для юдеїв.

Та Вседержитель Господь, Бог Ізраїля, уразив його невиліковною і невидимою хворобою. Раптом, коли він вимовив слово, його схопила невиліковна хвороба нутрощів і гіркі внутрішні муки, дуже справедливо, — того, що численними і чужими способами мучив нутрощі інших. Він же зовсім не відступив від гордощів, ще й хвалькуватість додав, дихаючи вогняною люттю проти юдеїв і наказуючи прискорити хід. Трапилося ж йому впасти з колісниці, що швидко гналася, і, упавши тяжким падінням, він побив усі члени тіла. Він, котрий ще думав наказувати хвилям моря, через надмірну людську хвалькуватість, і що думав виміряти мірилами висоту гір, то, коли він упав на землю, його носили на носилках, виказуючи всім явну Божу силу, так, що й з очей безбожного звиваючись виповзали черв’яки, і живим відпадало його тіло в болях і муках, а смородом його гнилі гидило все військо. І того, який дещо раніше думав доторкнутися до небесних зірок, ніхто не міг витримувати через нестерпний тягар смороду.

Тож із цього він, уражений, почав відступати від великої гордості й поступово приходити до пізнання від Божого бичування, коли біль посилювався. І, не будучи в змозі переносити свого смороду, він так сказав: Праведно підкоритися Богові й, будучи смертним, не думати гордо. І нечестивий молився до Владики, що вже його не помилував, так кажучи, що святе місто, до якого з поспіхом ішов, щоби зробити витоптаним і збудувати загальний цвинтар, він зробить вільним, а юдеїв, яких він судив, що вони не гідні гробу, а мають бути вкинені разом з дітьми на їжу птахам і звірам, усіх їх обіцяв зробити рівними атенянам, а той святий храм, який він раніше пограбував, гарними дарами прикрасити і священний посуд у багато разів більше все віддати, а належне і приписане для жертв дати з власних видатків. До цього ж і стати юдеєм, і пройти всяке населене місце, сповіщаючи Божу силу.

Та оскільки болі зовсім не відходили, бо на нього надійшов справедливий Божий суд, то втративши надію стосовно себе, він написав до юдеїв нижче укладений лист, що мав молитовний вигляд, а був таким: Добрим громадянам юдеям, багато радіти і бути здоровими, і добре діяти! Цар і володар Антіох. Якщо здорові, ви і діти, і ваше добрим для вас є, я дуже дякую Богові, маючи надію на небо. І я лежу хворим, любо згадуючи вашу шану і доброзичливість. Повертаючись з перських місць і впавши в тяжку хворобу, ми вважали, що є потрібним думати про безпеку, спільну для всіх. Не нехтуючи тим, що стосується мене, але маючи велику надію вирватися з хвороби, і, бачачи, що і батько в ті часи, коли отаборився в горішніх місцях, призначив наступника, щоб коли щось противного трапиться, чи й буде сповіщено щось погане, ті, що в країні не попали в замішання, знаючи, кому залишено діла. До цього знаючи, як ті, що є сильними та сусідами царства, чекають на час і очікують того, що станеться, я наставив царем сина Антіоха, якого багатьом з вас я поручив і поставив, коли часто відходив до горішніх володінь. Я написав до нього листа. Тож благаю вас і прошу пам’ятати про спільне й особисте добро кожного зберігати ту добру думку, щодо мене і сина. Бо я надіюся, що він лагідно і по-людськи йтиме за моїми вказівками в поведінці з вами.

Отже цей душогуб і хулитель, дуже багато потерпівши, як і завдавав іншим, жорстокою смертю на чужині в горах переставився з життя. А Филип, його ровесник, який, побоявшись сина Антіоха, переніс тіло і відійшов до Птоломея Філометора в Єгипет.

А Маккавей і ті, що з ним, як Господь їх вів, забрали храм і місто, а вівтарі, поставлені чужинцями на площі, а також храми знищили, і, очистивши храм, зробили інший жертовник і, спаливши каміння та вогонь з них взявши, принесли жертви після двох років часу, і зробили ладан, світильники і хліби покладання. А зробивши це, молили Господа, упавши на землю, щоби більше не потрапляти в ці лиха, але, якщо колись і згрішать, щоб Ним були лагідно нагадані, і щоб не були передані богохульним і варварським народам.

У той же день, в який чужинцями храм був збезчещений, трапилося, що в той день було очищення храму, двадцять п’ятого дня того ж місяця, який є хаселев. І з радістю проводили вісім днів свята шатер, згадуючи, як перед коротким часом свято шатер проводили в горах і в печерах, мандруючи, наче звірі. Тому, маючи галуззя і гарні гілки, ще й пальми, заносили пісні Тому, Хто допоміг очистити Своє місце. А спільним рішенням і законом для всього юдейського народу вирішили кожного року проводити ці дні. І так святкувати смерть Антіоха, що прозваний Епіфаном.

Тепер подамо те, що сталося, скорочуючи розповідь про це зло воєн, які відбулися. Цей, взявши царство, наставив над ділами якогось Лисія вождем Долини Сирії і першим володарем Фінікії. Бо Птоломей, прозваний Макроном, вибравши триматися того, що справедливе щодо юдеїв, через ту несправедливість, що їм трапилася, намагався мирно проводити те, що до них мало відношення. Через це, звинувачений друзями перед Евпатором і чуючи від кожного, що він — зрадник, тому що він покинув Кипр, ввірений Філометором, і пішов до Антіоха Епіфана, і що не міг гідно виконувати владу, він отрутами позбавив себе життя. А Ґорґій, ставши володарем місць, тримав війська чужинців і в усьому воював з юдеями. Заразом із цим і Ідумеї, захопивши догідні твердині, боролися з юдеями, і, приймаючи тих, що втікали з Єрусалима, намагалися підтримувати війну.

А ті, що з Маккавеєм, молилися і благали Бога, щоб став їхнім союзником, напали на ідумейські твердині, і, мужньо накинувшись на них, захопили місця і всіх тих, що билися на стінах, відбивали і побили тих, що попалися, і вбили не менше двадцяти тисяч. Якщо не більше, то дев’ять тисяч втекло до двох дуже міцних веж і мали все, що для облоги. Маккавей, щоб натискати на місця, залишивши Симона, Йосифа ще й Закхея, і тих, що з ним, досить для боротьби з ними, сам відійшов. Ті, що із Симоном, підкуплені деякими з тих, що у вежах, довірилися сріблу, і, взявши сімдесят тисяч драхм, дозволили деяким утекти. Коли Маккавея повідомили про те, що сталося, то, зібравши володарів народу, він розповів, як грошима викупили братів ними відпущені вороги. Тож він убив тих, що стали зрадниками, і відразу захопив дві вежі. Зброєю вбив усе, що потрапляло до рук у двох твердинях, — понад двадцять тисяч.

А Тимофій, котрий раніше був побитий юдеями, зібравши великі чужі сили і зібравши чимало тих коней, що були в Азії, прийшов, наче щоби зброєю захопити Юдею. Ті, що при Маккавею, коли він наближався, аби молити Бога, посипавши голови землею і підперезавши стегна мішковиною, упавши перед жертовником на землю, благали, щоб Він, ставши до них милосердним, ворогував з їхніми ворогами і протистояв тим, що протидіють, — як і говорить закон. Закінчивши молитву, взявши зброю, вони пішли далеко з міста. А коли наблизилися вороги, вони були самі. Як тільки зійшло сонце, обидва вступили в бій, одні маючи як запоруку щастя і перемоги мужню охорону, що від Господа, а ті, поставивши лють як вождя бою. Коли був сильний бій, то з неба ворогам з’явилися п’ять славних мужів на конях із золотими уздечками, які були на чолі юдеїв. Двох із них і Маккавея, взявши всередину і своєю зброєю охороняючи, оберігали непораненим, а на ворогів кидали стрілами і блискавками, через це, замішані невидимістю, вони рубалися, переповнені страхом. Повбивалося ж до двадцяти тисяч п’ятсот, а вершників — шістсот.

Сам Тимофій утік до дуже сильної названої твердині Ґазари, коли володарем там був Херей. А ті, що з Маккавеєм, радіючи, обсіли твердиню чотири дні. Ті, що всередині, надіючись на силу місця, надмірно хулили і виголошували погані слова. Коли настав п’ятий день, двадцять хлопців, що з Маккавеєм, розпалившись люттю через хулу, кинувшись мужньо до стіни, звірячою люттю вбивали того, хто попадався. Інші ж, подібно йдучи довкола до тих, що всередині, підпалили вежі, і, запаливши вогонь, живими спалили хулителів. Інші ж розбили брами, одержавши решту війська, захопили місто. І вбили Тимофія, що сховався в якійсь криниці, його брата Херея та Аполлофанія. Зробивши це зі співами і прославляннями, благословляли Господа, що чинив величне Ізраїлеві й дав їм перемогу.

Після недовгого часу Лисій, царський охоронець, кровний і той, що над ділами, дуже важко переносячи те, що сталося, зібравши близько вісімдесяти тисяч і всякого коня, прибув проти юдеїв, думаючи зробити місто житлом для еллінів, а храм упорядкувати так, як храми інших народів, первосвященство вчинити до викупу на кожний рік, зовсім не думаючи про Божу силу, покладаючись на десятки тисяч піших, тисячі коней і вісімдесят слонів. Увійшовши в Юдею і наблизившись до Ветсури, що була в укріпленій околиці, а віддалена від Єрусалима на якихось п’ять стадій, на неї налягав. Коли ж почули ті, що з Маккавеєм, що він воював проти твердинь, з голосіннями і сльозами натовпами благали Господа, щоб послати доброго ангела на спасіння Ізраїля. А сам Маккавей, першим узявши зброю, заохочував інших, щоб наважилися разом з ним допомогти їхнім братам. Тож одночасно і сміливо вони кинулися.

А ще як вони були біля Єрусалима, то з’явився їм провідник на коні в білому одязі, що вимахував золотою зброєю. І всі разом поблагословили милосердного Бога та скріпилися в дусі, і були готові не лише громити людей, а й лютих звірів та залізні стіни. Вони йшли в озброєнні з неба, маючи Господа як союзника, що змилосердився над ними. І, кинувшись проти ворогів, по-лев’ячому вбили з них тисячу до десятьох тисяч , а вершників — шістсот до тисячі , і всіх примусили до втечі. Численні з них поранені врятувалися оголеними. І сам Лисій врятувався, ганебно втікаючи. Не бувши безумним сам по собі, враховуючи ту втрату, що з ним трапилася, і, зрозумівши, що євреї непереможні, оскільки з ними воювала сила Божа, пославши, він намовляв погодитися з усім справедливим, і що він і царя намовлятиме, спонукуючи стати їхнім другом. І Маккавей погодився з усім, що Лисій просив, беручи до уваги те, що на користь. Адже те, що Маккавей віддав Лисієві в листах про юдеїв, цар залишив.

Були ж написані до юдеїв листи від Лисія, що мали такий вигляд: Лисій безлічі юдеїв, — радіти! Іван і Авесалом, що вами були послані, давши письмове прохання, просили про те, що в ньому зазначене. Отже те, що належалося й цареві подати я сказав, а те, що було прийнятним, він відпустив. Тож якщо збережете добрий розум до діл, то й до іншого намагатимуся стати основоположником добра. А про те, що в подробицях, я заповідаю їм і тим, що від мене, щоб вам сказали. Будьте здорові! Сто сорок восьмого року, двадцять четвертого дня Зевса коринтського.

А послання царя містило таке: Цар Антіох братові Лисієві, радіти! Відколи наш батько перемінився до богів, бажаючи, щоб те, що в царстві, було без турбот, аби клопоталися власними справами. Почувши, що юдеї не бажають батькової переміни до еллінізму, але, вибравши свої звичаї, просять дозволити їм дотримуватися законів. Отже, бажаючи, щоб і цей народ був без турбот, приймаємо рішення дозволити їм відбудувати храм і дотримуватись їхніх батьківських звичаїв. Тож добре зробиш, коли пошлеш до них і даси правиці, щоби, знаючи про нашу думку, були радісними та люб’язно займалися власними справами.

А до народу таким був лист царя: Цар Антіох юдейським старійшинам та іншим юдеям, радіти! Якщо ви здорові, нехай буде, як бажаємо. І ми самі здорові. Менелай нам об’явив, що бажаєте, пішовши, бути у своїх. Тож для тих, що підуть, до тридцятого дня місяця ксантіка буде правиця з безпекою, аби юдеї послуговувалися своїми потребами і законами, як і раніше, і ніхто з них жодним способом не терпітиме за несвідомо вчинене. Я послав і Менелая, що вас потішить. Будьте здорові! Сто сорок восьмого року, п’ятнадцятого ксантіка. І римляни послали до них листа, що містив таке: Кінт Меммій, Тіт Маній, старійшини римлян до юдейського народу, — радіти! І ми згідні з тим, чим Лисій, родич царя, вам поступився. А те, що він розсудив принести до царя, розглянувши це, відразу когось пошліть, щоб ми зробили так, як вам належиться, бо ми йдемо до Антіохії. Тому поспішіть і пошліть декого, щоб і ми довідалися, якої ви думки. Будьте здорові! Сто сорок восьмого року, п’ятнадцятого ксантіка.

Коли сповнилися ці завіти, Лисій відійшов до царя, а юдеї пішли до праці на землі. А ті воєводи, що на місці, Тимофій і Аполлоній, син Ґеннея, ще й Єроним і Димофон, до них же Никанор Кипріярх, не давали їм добре стояти і мирно вестися. А йоппійці вчинили таку безбожність: вони попросили тих юдеїв, що з ними жили, увійти до приготовлених ними човнів з жінками і дітьми, наче між ними не було жодної ворожнечі, згідно зі спільним рішенням міста, і вони прийняли, оскільки бажали жити в мирі, і жодної підозри не мали. Та, відвізши їх, вони покидали в глибінь, а було їх не менше двохсот. Юда ж, довідавшись про той злочин, що трапився зі співвітчизниками, сповістивши мужам, що біля нього, і, прикликавши справедливого суддю Бога, прийшовши проти ганебних убивць братів, він вночі запалив пристань і спалив човни, а тих, що туди втекли, вигубив. А як околиця була замкнена, він відійшов, наче знову приходячи, щоб викорінити і все йопійське громадянство. І довідавшись, що ті, котрі в Ямнеї, так само хочуть повестися з тими юдеями, що там живуть, він уночі, напавши на ямнійців, запалив пристань з баштою, так що сяйво вогню було видно до Єрусалима, який був за двісті сорок стадій.

А звідти, пройшовши дев’ять стадій, коли вони йшли до Тимофія, на нього напали аравійці, не менше п’яти тисяч, а вершників — п’ятсот. Коли відбувалася сильна битва і як через допомогу, що від Бога, успіх мали ті, що з Юдою, побиті номади просили в Юди дати їм правицю, зобов’язавшись дати стада, і в іншому їм допомагати. А Юда, сприйнявши, що по правді вони в багатьох відношеннях корисні, поступився, щоб укласти з ними мир. І, прийнявши правиці, вони відійшли до шатер.

А він напав і на якесь місто, огороджене сильними ровами і мурами, і заселене змішаними народами, ім’я його — Каспін. Вони ж, усередині надіючись на силу стін і на відкладену поживу, невиховано поводилися з тими, що з Юдою, проклинаючи, ще хулячи і говорячи те, що не належиться. А ті, що з Юдою, прикликавши великого Сильного світу, що без баранів і воєнних машин у часи Ісуса знищив Єрихон, по-звірячому напали на мур. Захопивши місто з Божої волі, вони вчинили невимовні винищення, так що в ставку поруч, який мав у ширину дві стадії, він видався наповненим стікаючою кров’ю.

Відійшовши звідти на сімсот п’ятдесят стадій, вони прийшли в Харак до юдеїв, прозваних тувійцями. І Тимофія в тих місцях не схопили, що без успіху тоді відійшов з місць, залишивши в одному місці дуже сильну військову частину. А Доситей і Сосипатр, воєводи при Маккавеєві, пішовши, побили тих, що були залишені Тимофієм у твердині, — понад тисячу чоловік. Маккавей, розділивши своє військо на групи, поставив їх над групами і кинувся проти Тимофія, що мав при собі сто двадцять тисяч піших і дві тисячі п’ятсот вершників. А довідавшись про прихід Юди, Тимофій наперед послав жінок і дітей та інше майно до названого Карнія, оскільки він був тяжким до здобуття, і місце мало складний доступ через вузькість усіх місць. А коли з’явилася перша частина Юди, і як найшов жах і страх на ворогів від появи Того, Хто все бачить, що найшов на них, то кинулися в різні боки, кожний хто куди, несучись так, що часто зазнавали ушкоджень від своїх і були поколені вістрями мечів. А Юда чинив ревне переслідування, убиваючи язичників, і вигубив до тридцяти тисяч мужів. А сам Тимофій, попавшись тим, що з Доситеєм і Сосипатром, з великою майстерністю благав, щоби його залишили живим, оскільки він тримав багатьох кровних, які були їхніми братами, і вони будуть зневажені. Повіривши ж його великому запевненню повернути цих непошкодженими, вони його відпустили заради спасіння братів.

Вийшовши до Карнія і Атерґатея, Юда убив двадцять п’ять тисяч душ. Після того, як він цих прогнав і вигубив, він пішов і до укріпленого міста Ефрона, в якому безліч різних народів у ньому, і молоді силачі, стоячи перед мурами, сильно відбивалися, а всередині був великий склад воєнних машин і стріл. Та прикликавши Сильного, Котрий міццю нищить силу ворогів, вони захопили місто під владу, а всередині вбили якихось двадцять п’ять тисяч. Відійшовши звідти, вони кинулися на місто скитів, що віддалене на шістсот стадій від Єрусалима. Та коли ті юдеї, що там були, засвідчили, яку доброзичливість і лагідне ставлення в часи лихоліття мали до них громадяни Скита, то вони, подякувавши і заохотивши й надалі бути прихильниками до народу, прийшли до Єрусалима, перед настанням свята тижнів.

А після згаданої п’ятьдесятниці, кинулися проти Ґорґія, вождя Ідумеї. Він же вийшов з трьома тисячами піших і з чотирма тисячами вершників. Коли провели бій, трапилося, що впали деякі з юдеїв. Якийсь Доситей з тих, що з людей Вакинора, чоловік-вершник і силач, схопив Ґорґія і, тримаючись за одяг, держав його сильно, і коли він бажав проклятого взяти живим, хтось з тракійських вершників надійшов на нього і відтяв плече, і Ґорґій втік до Маріси. А як ті, що при Ездрії, довго билися і були втомлені, Юда, прикликавши Господа, щоб Він показався помічником і воєводою битви, почавши батьківським голосом з піснями крик, несподівано накинувшись на тих, що з Ґорґієм, привів їх до втечі.

Юда, взявши військо, прийшов до міста Одоллам. Коли випав сьомий день, за звичаєм очистившись, там провели суботу. А наступного дня прийшли ті, що з Юдою, оскільки за звичаєм був час, забрати тіла полеглих і покласти з родиною до батьківських гробниць. Вони знайшли в кожного померлого під плащем святощі — ямнійських ідолів, яких закон юдеям забороняє. І всім стало явним, що вони впали із цієї причини. Тож усі, поблагословивши праведного суддю Господа, що сховане явним чинить, повернулися до молитви, благаючи, щоби вчинений гріх повністю був прощений. А шляхетний Юда нагадував безлічі тримати себе безгрішними, бути тими, що бачать очима те, що трапилося через гріх упалих. І, зробивши з групи збір на дві тисячі драхм срібла, послав у Єрусалим, щоби принести жертву за гріхи, і вчинив дуже добре й благородно, думаючи про воскресіння. Бо він вважав, що коли не воскреснуть ті, що полягли, марним і нерозумним є молитися за мертвих. Ще дивлячись на прегарну благодать, що відкладена для тих, котрі із честю заснули, це праведна і побожна думка. Тому він чинив надолуження за померлих, щоб вони звільнилися від гріха.

А в сто сорок дев’ятому році довідалися ті, які з Юдою, що Антіох Евпатор приходить із численними проти Юдеї, і що з ним — Лисій, опікун, і той, що над ділами. Кожний мав еллінську силу по сто десять тисяч піших, п’ять тисяч триста вершників і двадцять два слони, і триста колісниць з косами. Замішався з ними і Менелай, і з великою підступністю намовляв Антіоха, не задля спасіння батьківщини, а думаючи бути поставленим до влади. Цар царів підняв гнів Антіоха на безбожного, і коли Лисій вказав, що він є причиною всього зла, то наказав, як і є звичай на місці, убити, повівши до Верії. На місці є вежа на п’ятдесят ліктів, наповнена попелом, а вона мала округлий прилад, що звідусіль звисав у попіл. Тут винних за святотатство чи того, що вчинив і деяке інше дуже погане зло, усі скидають на загибель. Такою згубою трапилося померти беззаконному Менелаєві, що не удостоївся землі, цілком справедливо. Бо оскільки він учинив багато гріхів щодо вівтаря, вогонь якого і попіл був чистий, то він отримав смерть у попелі.

А цар приходив з такими задумами по-варварськи, щоби гірше від того, що було вчинене його батьком, виказати юдеям. А Юда, сприйнявши це, сповістив безлічі вдень і вночі прикликати Господа, щоб так, як колись і десь, так і тепер допомогти тим, що мають бути позбавлені закону, батьківщини і святого храму, і тепер, що трохи народ відпочив, аби не допустити, щоб вони стали підвладними богохульним народам. Як усі однаково разом чинили й благали милосердного Господа з плачем, постами й лежанням протягом трьох днів безперервно, Юда, підбадьоривши їх, наказав приготуватися. А сам, будучи зі старійшинами, він порадив раніше, ніж цар введе військо в Юдею, і місто буде захоплене, вийшовши, судити діла з Божою допомогою. Давши владу Сотворителеві світу, заохотивши тих, що з ним, мужньо боротися до смерті за закони, святиню, місто, батьківщину і громадян. А при Модеїні він розставив військо. Давши тим, що при ньому, кличку Божа Перемога, з молодцями, які вважалися найсильнішими, напавши вночі на царський двір, він убив у таборі до двох тисяч мужів і найважливішого зі слонів, разом з тим, що на ньому, він убив, і вкінці табір переповнили жахом і замішанням, і вони щасливо вийшли. А коли вже засвітав день, це сталося через ту Господню охорону, що його провадила.

Цар, відчувши смак хоробрості юдеїв, намагався хитрістю заволодіти позиціями. І він прийшов до Ветсури, сильної твердині юдеїв, був відбитий, був побитий, був принижений. Тим, що всередині, Юда послав потрібне. А ворогам сповістив таємницю Родокос з юдейського табору. Вони за ним шукали, і він був схоплений та замкнений. Вдруге заговорив цар до тих, що у Ветсурі, дав правицю, взяв, відійшов, напав на тих, що з Юдою, але зазнав поразки. Він довідався, що впав у відчай Филип, якого він в Антіохії залишив над справами, розгубився, попросив юдеїв, підкорився і в клятві пообіцяв виконати всі справедливі вимоги, погодився і приніс жертву, пошанував святиню і щедрий був до того місця. І він прийняв Маккавея, поставив його володарем від Птолемаїди аж до Ґерренійського Володіння. Він пішов до Птолемаїди. Птолемаїдці були розгнівані через завіти, бо були пригноблені, тому що бажали усунути угоду. Лисій вийшов на судище, дав дуже вміло відповідь, переконав, втихомирив, зробив прихильними, відійшов до Антіохії. Таким був прихід і відхід царя.

Після трьох років часу дійшло до тих, які з Юдою, що Димитрій Селевкійський прибув до пристані при Тріполі з численними силами і флотом, щоби захопити країну, убивши Антіоха і його помічника Лисія. Якийсь Алкім, що раніше був первосвящеником, а добровільно опоганився в часах замішання, знаючи, що в жоден спосіб більше немає для нього спасіння і доступу до святого жертовника, прийшов до царя Димитрія, в якомусь сто п’ятдесят першому році, приносячи йому золотий вінець і пальму, а до цього — галуззя, призначені для храму, і в той день стримував мовчання. Одержавши час для своєї нерозумності, покликаний помічником Димитрія до збору і запитаний, за якою угодою і рішенням стоять юдеї, до цього сказав: Юдеї, прозвані асидеями, якими провадить Юда Маккавей, проводять війни і бунтують, не даючи царству мати спокій. Тому відкинений від прадідової слави, а кажу первосвященства, прибувши, я тепер прийшов, по-перше, справді мислячи про належне для царя, а по-друге, дбаючи і за власних громадян, бо через нерозсудливість вище згаданих увесь наш народ немало нещасний. А знаючи це все стосовно країни і нашого оточеного народу, ти, царю, будь найрозумнішим з тим, яке маєш до всіх милим чоловіколюбством. Бо доки є Юда, неможливо, щоб справи були мирними.

Коли це було ним сказане, швидко інші друзі, вороже наставлені проти Юди, розпалили Димитрія. Він, відразу закликавши Никанора, що був проводирем слонів, і наставивши володарем над Юдеєю, послав, давши заповіді вбити самого Юду, а тих, що з ним, розігнати, і поставити Алкіма первосвящеником великого храму. Ті народи, що втекли від Юди з Юдеї, юрбами пристали до Никанора, вважаючи, що нещастя і лиха юдеїв є власним щастям.

А почувши про прихід Никанора і про повстання народів, посипавши землю на голову, вони благали Того, Хто навіки поставив Свій народ, Котрий завжди появою допомагає Своїй частці. Тож коли вождь наказав, вони відразу звідти пішли битися з ними поблизу села Дессава. А Симон, брат Юди, вступив у бій з Никанором, та із запізненням через беззвучний напад ворогів, і зазнав невдачі. Заразом Никанор, чуючи мужність, яку мали ті, що з Юдою, і сміливість у боротьбі за батьківщину, не відважувався чинити суд кров’ю. Тому він вислав Посідонія, Теодота і Маттатія дати і прийняти правиці. А коли про це було велике досліджування, і як вождь ознайомив безліч, то виявилося, що вони однієї думки, і вони схилилися до угоди. Вони обрали день, в який самі прийдуть разом, і прийшли від кожного колісниці, поставили крісла. Юда заповів озброєним бути готовими у відповідальних місцях, щоби часом раптово від ворогів не сталося зле діло; зробили мирні переговори.

Никанор перебував у Єрусалимі та нічого злого не чинив, а натовпи людей, що зібралися, він відпустив. Він мав і Юду постійно на виду, душевно пристав до чоловіка. Він переконав його побратися і мати дітей. Той одружився, був спокійний, брав участь у житті. Алкім, бачачи взаємну пошану і взявши ті погодження, що сталися, пішов до Димитрія і сказав, що Никанор по-чужому думає про справи, бо Юду, зрадника царства, зробив своїм заступником. А цар, розлютившись, підбурений звинуваченнями в усьому поганому, написав до Никанора, кажучи, що йому тяжко за згоду, наказуючи швидко відіслати Маккавея в’язнем до Антіохії. Коли це надійшло до Никанора, він жахнувся і вважав тяжким, щоб прийнятих домовленостей відректися, коли чоловік ні в чому не провинився. Оскільки не було як протидіяти цареві, то він шукав слушного часу, щоб відповідними діями це виконати.

А Маккавей, бачачи, що Никанор грізніше поводився з ним, і звичайну зустріч проводив більш грубо, зрозумівши, що ця суворість не від добра, зібравши чимало тих, що з ним, він заховався від Никанора. А той, знаючи, що він справді тактовно випереджений чоловіком, прийшовши до великого і святого храму, коли священики проводили належні жертви, наказав видати чоловіка. Коли вони з клятвою говорили, що не знають де той, кого шукають, простягнувши правицю проти храму, так поклявся: Якщо мені зв’язаним не видасте Юду, я цей Божий храм зрівняю із землею і знищу жертовник, а тут збудую славний храм для Діонізія. І, сказавши це, він відійшов. Священики, простягнувши руки до неба, закликали Того, Хто постійно є помічником нашого народу, так кажучи: Ти, Господи, що не потребуєш ніяких речей, зволив, аби між нами був храм Твого проживання. Тепер же, святий Господи всього освячення, збережи навіки чистим цей щойно очищений дім.

А Разіс, якийсь з єрусалимських старійшин, був звинувачений перед Никанором, — чоловік, що любив народ і мав дуже добру славу, і за доброту названий був батьком юдеїв. Оскільки в попередні часи колотнечі виносив суд за юдаїзм, і тіло, і душу з усією ревністю віддавав за юдаїзм. А Никанор, явно бажаючи виказати ненависть, яку він відчував до юдеїв, послав понад п’ятсот вояків його схопити. Бо думав, схопивши того, цим зробити приємність. І коли натовп хотів захопити вежу і з двору силою розбивали двері та говорили принести вогонь і спалити двері, то він, оточений, собі приставив меча, радше бажаючи померти, ніж бути під владою ворогів, і власну шляхетність негідно сплюгавити. Та через поспіх боротьби, не заподіявши собі смертельної рани, коли юрби вривалися через двері, він відважно побігши на мур, кинувся мужньо між юрбу. Коли вони швидко розступилися, утворилося місце, і він упав посередині порожнечі. І ще дихаючи, палаючи люттю, вставши, хоч кров текла, наче з джерела, і маючи тяжкі рани, пройшовши бігом крізь юрбу і ставши на якомусь високому камені, вже повністю обезкровлений, ставши, витягнувши нутрощі й узявши обома руками, кинув на юрби, і, прикликуючи Того, Хто володіє життям і духом, щоб Він йому знову повернув, таким способом переставився.

А Никанор, довідавшись, що ті, котрі з Юдою, є в місцях Самарії, наказав з усякою безпекою на них напасти в день відпочинку. Як силою з ним юдеї були змушені йти, вони казали: Не вбивай так жорстоко і по-варварськи, а віддай славу дневі, що дуже вшанований Тим, Хто все бачить святістю. А тричі безбожний запитав, чи є на небі Сильний, що заповів проводити суботній день? Коли ж вони відповіли: Є живий Господь, Він на небі, сильний, Він наказав святкувати сьомий день. А той каже: І я сильний на землі, що наказую взяти зброю і виконати потрібне для царства. Однак він не зміг довершити свою злу раду.

І Никанор, піднесений усією гордістю, задумав поставити загальний пам’ятник перемоги над Юдою. А Маккавей безперервно надіявся всякою надією отримати заступництво від Господа, і підбадьорював тих, що з ним, аби не боятися приходу народів, маючи в розумі отриману раніше допомогу, очікувати від Вседержителя з неба допомоги, які їм були раніше, і перемогу, яка тепер їм буде. І, заохочуючи їх із закону і пророків, а пригадавши їм і подвиги, які вони звершили, він їх зробив веселішими. І, розбудивши душами, враз сповістив їм, вказавши на невірність народів і порушення клятв. Озброївши кожного з них не так безпекою щитів і списів, як потіхою добрих слів, і він розповів достовірний сон, яким він усіх розвеселив. Було ж це видіння таке: Онія, колишній первосвященик, гарний і добрий чоловік, тихої поведінки, лагідний у житті та приємний мовою, явно і з дитинства вправний, у всіх чеснотах обізнаний, він, простягнувши руки, молився за всю юдейську спільноту. Пізніше так з’явився чоловік, сивий і осяяний славою, хтось дивовижний і з великою величністю довкола нього, славний. Тоді Онія відповів, промовляючи: Це є братолюбець, що багато молився за народ і святе місто, Божий пророк Єремія. Коли Єремія простягнув правицю, щоб дати Юді золотий меч, то, даючи, він так заговорив: Візьми святий меч, дар від Бога, яким поб’єш ворогів!

А потішені дуже гарними словами Юди, які спроможні пробудити до мужності та зробити молоді душі відважними, вони вирішили не отаборитися, а відважно напасти, і, увійшовши з усякою мужністю, розсудити діла, тому що і місто, і святе, і храм були в небезпеці. Бо за жінок і дітей, а ще й братів і рідних їм менше залежало, а найбільший і перший страх був за освячений храм. І ті, що залишилися в місті, не переймалися, турбуючись боєм під відкритим небом. І коли всі вже очікували присуду, що мав настати, і вороги вже наблизилися, і військо було розставлене, і тварини приготовлені на вигідній частині, а кіннота розставлена по крилах, то Маккавей, бачачи прихід безлічі, підготовку різної зброї і розлюченість тварин, піднявши руки до неба, прикликав Того, Хто творить чуда, — Господа, знаючи, що не через зброю, а тільки як Він розсудить, щоб гідним дати перемогу. А промовив він, закликавши таким чином: Ти, Владико, послав Твого ангела за Езекії, юдейського царя, і знищив з табору Сеннахиріма до сто вісімдесяти п’яти тисяч. Тож тепер, Сильний на небі, пошли нам доброго ангела на жах і тремтіння. Нехай величчю Твого рамена жахнуться ті, що з хулою прийшли проти Твого святого народу! Він так промовив.

Ті, що з Никанором, пішли з трубами і співами. А ті, що з Юдою, із закликанням і молитвами вступили в бій з ворогами. І руками борючись, а з Богом маючи серця, поклали на землю не менше тридцяти тисяч п’ятсот, сильно зрадівши появою Бога. А закінчивши битву і з радістю повертаючись, довідалися, що Никанор поліг з повною зброєю. Коли був крик і замішання, вони поблагословили Сильного батьківським голосом. І той, хто всім тілом і душею є першою особою для громадян, той, хто протягом життя зберіг любов до співвітчизників, наказав відрубати у Никанора голову і руку з плечем, аби принести до Єрусалима. А прийшовши туди, прикликавши співвітчизників і священиків, і поставивши перед жертовником, він послав по тих, що у твердині. І, показавши голову препоганого Никанора і хульну руку, яку той простягнув проти святого дому Вседержителя і вихвалявся, і, відрізавши язика безбожного Никанора, сказав подробити на частини для птахів, а винагороду за безумство повісити перед храмом. Усі до неба поблагословили славного Господа, кажучи: Благословенний Той, Хто зберіг чистим Своє місце. А голову Никанора він повісив на твердині, — для всіх явний і ясний знак Господньої допомоги. Усі спільним рішенням постановили ніколи не пропустити без святкування цей день, а мати свято на тринадцятий день дванадцятого місяця, що сирійською мовою називається адар, — один день перед Мардохеєвим днем.

Тож ось як відбулося те, що пов’язане Никанором, і з тих часів місто було втримано євреями, і тут я закінчу слово. І якщо гарно, належно викладено, я і сам цього бажав. Якщо ж негарно і повільно, — на це я був спроможний. Адже пити саме вино, а також і знову воду, — недобре. А так, як вино, змішане з водою, миле і приємне, дає задоволення, так і прикраса слова веселить слух тих, що слухають твір. Тут же нехай буде закінчення.