Переклад Хоменка
1 По смерті Саула Давид, повертаючись по розгромі амалекитян, перебув два дні в Ціклазі.
2 Аж ось третього дня приходить чоловік із табору, від Саула; одіж на ньому розірвана, а голова порохом покрита. Приступивши до Давида, він припав обличчям до землі й поклонився.
3 Спитав його Давид: “Звідки ти прийшов?” А той йому відповів: “Я врятувався з ізраїльського табору.”
4 Давид спитав його: “Що там сталось? Повідай мені.” А той мовив: “Військо втекло з бою, й багато з війська полягло; та й Саула з сином Йонатаном нема в живих.”
5 Тоді спитав Давид юнака, що приніс йому вістку: “Як ти знаєш, що Саул і його сини неживі?”
6 Юнак-звістовник на те: “Я був випадком на горі Гільбоа, коли ж дивлюсь — Саул оперся об свій спис, а колісниці й комонники на нього натискають.
7 Він обернувсь назад, й побачивши мене, кликнув до мене; я ж відповів: Я тут.
8 І він спитав мене: Хто ти? Я відповів йому: Я амалекитянин.
9 Сказав він тоді до мене: Приступи но до мене та й убий мене, бо тривога смертна мене огорнула, хоч і життя ще все в мені.
10 І приступив я й завдав йому смерть, бо знав, що він не переживе своєї поразки. Далі я зняв у нього з голови царський вінець і запинку з руки та й оце приніс сюди моєму панові.”
11 Тоді Давид ухопився за свою одежу й роздер її, а й усі люди, що були при ньому.
12 І сумували, плачучи, й постили до вечора за Саулом, за його сином Йонатаном, за Господнім народом і за домом Ізраїля, вони бо полягли від меча.
13 Давид спитав юнака-звістовника: “Звідки ти?” А той: “Я син амалекитянина, поселенця.”
14 Давид сказав до нього: “Як же ти не боявся простягти руку, щоб убити помазаника Господнього?”
15 Кликнув Давид до одного зо слуг і звелів: “Приступи до нього й убий його!” Той рубнув, і вмер він.
16 Давид сказав до нього: “Кров твоя на твоїй голові, бо твої уста свідчили проти тебе, коли ти сказав: Я вбив Господнього помазаника.”
17 Давид співав тужливу пісню над Саулом і над його сином Йонатаном;
18 він учинив так, щоб навчити синів Юди, — вона записана в “Книзі Праведного”, — тож примовляв він:
19 “Ой, слава твоя, Ізраїлю, лежить прошита стрілами на твоїх горах! Як же то полягли хоробрі?
20 Не оповідайте про це в Гаті, не звіщайте по вулицях Аскалону, щоб не раділи дочки філістимлян, щоб дочки необрізаних не веселились!
21 Ой Гільбоа-гори! Ані роса, ні дощ нехай на вас не спадає, о поля смерти, бо там заплямлений був щит хоробрих, щит Саула, не помазаний олією ніколи,
22 лише кров'ю поранених, туком хоробрих. Лук Йонатана не повертавсь назад ніколи, ні меч Саула — не повертався намарно.
23 Сауле та Йонатане, любі та милі, і за життя й по смерті нерозлучні! Вони були понад орлів прудкіші, сильніші понад левів.
24 Дочки Ізраїля, ридайте над Саулом, що одягав вас у пурпуру й дорогі тканини, чіпляв вам на одежу золоті прикраси.
25 Як полягли хоробрі в битві? О Йонатане, смерть твоя зранила мене важко.
26 Тужу я за тобою, мій брате Йонатане! Ти був для мене такий милий! Твоя любов була мені дорожча, ніж любов жіноча.
27 Як полягли хоробрі, як загинуло військове знаряддя?”
Толкование Далласской семинарии
I. Давид в Хевроне (главы 1−4)
А. Плач по Саулу и Ионафану (глава 1)
2Цар 1:1−16. Вскоре после возвращения Давида в Секелаг (1Цар 27:6), по одержании им победы над амаликитянами (2Цар 1:1), явился к нему некто бежавший из Гелвуя с вестью о гибели Саула и его сыновей (стихи 2−4). Царь стал спрашивать его о подробностях, и тогда тот рассказал, будто нечаянно столкнулся с раненым Саулом (стихи 5−6), назвался ему амаликитянином (стихи 7−8), и по просьбе царя нанес ему удар мечом и убил его (стихи 9−10).
Сообщение этого человека расходится с тем, о чем читаем в 1Цар 31:3−6 и явно звучит как выдумка. Возможно, амаликитянином он назвался с тем, чтобы отвести возможное обвинение от себя как от израильтянина, что убил своего царя, помазанника Господня; но, может быть, он и в самом деле был «пришельцем» (стих 13). Так или иначе, злой участи он не избежал (2Цар 1:14, 16).
2Цар 1:11−16. После сильной печали в сердце Давида воспылал такой гнев, что он повелел казнить вестника. Ложное его свидетельство не снискало ему милости царя, на что он, видимо, надеялся.
2Цар 1:17−27. Свою скорбь по случаю смерти Саула и Ионафана Давид излил в «Песне лука» (стихи 19−27); существует предположение, что название этой плачевной песни, которой Давид повелел научить сынов Иудиных (стих 18), «объясняется» в стихе 22, где говорится, что лук Ионафана и меч Саула всегда были победоносны. Очевидно «плач Давида», или его песнь, вошел в священные (к сожалению, утраченные) записи евреев, которые известны как книга Праведного (стих 18; сравните Нав 10:13). В нее же входил гимн, который пел в свое время Иисус Навин, торжествуя победу над «царями Аморрейскими» (Нав 10:5, 10).
Как пали сильные! — этими словами начинается и завершается песнь Давида (1:19, 27; сравните 1:25). Давид не хочет, чтобы о происшедшей трагедии узнали филистимляне, дабы не радовались дочери необрезанных. Он проклинает, горы Гелвуйские, явившиеся ареной поражения и гибели царя и царского сына (стих 21).
Он воспевает верность Ионафана отцу в жизни… и в смерти (стих 23). По словам Давида, который знал о недостатках Саула и безудержности его характера, погибший царь был (тем не менее) источником процветания своего народа (стих 24). Но с особым пафосом, и от всего сердца, воспевает Давид Ионафана, который был очень дорог ему, чья любовь значила для него больше чем любовь женская.