Плач Єремії 1 глава

Плач Єремії
Переклад Хоменка → Елизаветинская Библия

Яким же самотнім зосталося місто, що було повне люду! Стало немов би вдовою! Воно, що між народами було велике, що князювало над краями, — ось данину платить!

А҆́лефъ. Ка́кѡ сѣ́де є҆ди́нъ гра́дъ ѹ҆мно́женный людьмѝ: бы́сть ѩ҆́кѡ вдови́ца, ѹ҆мно́женный во ѩ҆зы́цѣхъ, владѧ́й страна́ми бы́сть под̾ да́нїю.

Плаче ночами гірко, і сльози його на щоках у нього. З усіх, які його любили, нема нікого, хто б його розважив. Усі його друзі зрадили його, стали для нього ворогами.

Бе́ѳъ. Пла́чѧ пла́касѧ въ нощѝ, и҆ сле́зы є҆гѡ̀ на лани́тѣхъ є҆гѡ̀, и҆ нѣ́сть ѹ҆тѣша́ѧй є҆го̀ ѿ всѣ́хъ лю́бѧщихъ є҆го̀: всѝ дрѹжа́щїисѧ съ ни́мъ ѿверго́шасѧ є҆гѡ̀, бы́ша є҆мѹ̀ вразѝ.

Юда пішов у неволю по утиску та тяжкім рабстві. Він оселився серед народів, не знайшов спочинку... Усі його гонителі його наздогнали у тіснинах.

Гі́мель. Пресели́сѧ ї҆ѹ́да ра́ди смире́нїѧ своегѡ̀ и҆ ра́ди мно́жества рабо́ты своеѧ̀: сѣ́де во ѩ҆зы́цѣхъ, не ѡ҆брѣ́те поко́ѧ. Всѝ гонѧ́щїи є҆го̀ пости́гнѹша и҆̀ средѣ̀ стѹжа́ющихъ є҆мѹ̀.

Дороги на Сіон сумують, ніхто не йде на свята. Всі брами його опустіли, священики його зідхають, дівчата його тужать, і самому йому гірко.

Да́леѳъ. Пѹтїѐ сїѡ҄ни рыда́ютъ, ѩ҆́кѡ нѣ́сть ходѧ́щихъ по ни́хъ въ пра́здникъ, всѧ҄ врата̀ є҆гѡ̀ разорє́на, жерцы̀ є҆гѡ̀ воздыха́ютъ, дѣви҄цы є҆гѡ̀ ведѡ́мы, и҆ са́мъ ѡ҆горчева́емь въ себѣ̀.

Противники його взяли гору, а вороги його щасливі, Господь бо засмутив його за його переступів безліч. Діти його пішли в неволю перед противником.

Гѐ. Бы́ша стѹжа́ющїи є҆мѹ̀ во главѹ̀, и҆ вразѝ є҆гѡ̀ ѹ҆гобзи́шасѧ, ѩ҆́кѡ гд҇ь смирѝ є҆го̀ за мно́жество нече́стїѧ є҆гѡ̀: младе́нцы є҆гѡ̀ ѿидо́ша плѣне́ни пред̾ лице́мъ стѹжа́ющагѡ.

І відійшла від дочки Сіону вся її слава. Князі його немов олені стали, що не знаходять собі паші, і пленталися без сили перед тими, що гнали їх.

Ва́ѵъ. И҆ ѿѧ́сѧ ѿ дще́ре сїѡ́ни всѧ̀ лѣ́пота є҆ѧ̀: бы́ша кнѧ҄зи є҆ѧ̀ ѩ҆́кѡ ѻ҆́вни не и҆мѹ́щїи па́жити, и҆ хожда́хѹ не съ крѣ́постїю пред̾ лице́мъ гонѧ́щагѡ.

Єрусалим пригадує собі у дні злиднів та тривоги всі свої скарби, що мав із давніх-давен, — тепер, коли народ його падає в ворожі руки, а допомоги йому немає; його гнобителі дивилися на нього, сміялися з його руїн.

За́їнъ. Помѧнѹ̀ ї҆ер҇ли́мъ дни҄ смире́нїѧ своегѡ̀ и҆ ѿринове́нїй свои́хъ, всѧ҄ вождєлѣ́нїѧ своѧ҄, ѩ҆̀же и҆мѣ́ѧше ѿ дні́й пе́рвыхъ, є҆гда̀ падо́ша лю́дїе є҆гѡ̀ въ рѹ́цѣ стѹжа́ющагѡ, и҆ не бѣ̀ помага́ющагѡ є҆мѹ̀: ви́дѣвше вразѝ є҆гѡ̀ посмѣѧ́шасѧ ѡ҆ преселе́нїи є҆гѡ̀.

Згрішив, згрішив Єрусалим, тим і зробивсь осоружний! Усі, що його поважали, ним гордують, бо бачили його наготу. Та й сам він теж зідхає і обертається назад.

И҆́ѳъ. Грѣхо́мъ согрѣшѝ ї҆ер҇ли́мъ, тогѡ̀ ра́ди въ мѧте́жъ бы́сть: всѝ сла́вѧщїи є҆го̀ смири́ша и҆̀, ви́дѣша бо сра́мъ є҆гѡ̀: се́й же стенѧ́щь ѡ҆брати́сѧ вспѧ́ть.

Нечистота його на полах у нього, та він про свій кінець не думав; тому й упав так низько, і втішника не має. Споглянь, о Господи, на мої злидні, бо ворог зростає!

Те́ѳъ. Нечистота̀ є҆гѡ̀ пред̾ нога́ма є҆гѡ̀, не помѧнѹ̀ послѣ́днихъ свои́хъ и҆ низведе́сѧ пречѹ́днѡ: нѣ́сть ѹ҆тѣша́ѧй є҆го̀. Ви́ждь, гд҇и, смире́нїе моѐ, ѩ҆́кѡ возвели́чисѧ вра́гъ.

Противник простяг свою руку на усі його скарби. Він бачив, як погани ввійшли в його святиню, яким ти заборонив вступати в твою громаду.

Ї҆ѡ́дъ. Рѹ́кѹ свою̀ прострѐ стѹжа́ѧй на всѧ҄ вожделѣ҄ннаѧ є҆гѡ̀, ви́дѣ бо ѩ҆зы́ки вше́дшыѧ во ст҃ы́ню свою̀, и҆̀мже повелѣ́лъ є҆сѝ не входи́ти во цр҃ковь твою̀.

Увесь його народ зідхає, хліба шукає. Скарби свої вони за харч віддали, щоб відживити душу. О, зглянься, Господи,й подивися, як я упідлився!

Ка́фъ. Всѝ лю́дїе є҆гѡ̀ воздыха́юще и҆́щѹтъ хлѣ́ба: да́ша вождєлѣ́ннаѧ своѧ҄ за пи́щѹ, є҆́же бы ѡ҆брати́ти дѹ́шѹ. Ви́ждь, гд҇и, и҆ при́зри, ѩ҆́кѡ бы́хъ безче́стенъ.

Нехай, вас ніколи таке не спіткає, о, всі ви, що дорогою проходите повз! О, гляньте, подивіться, чи є біль, як мій біль, що мені заподіяно, що ним побив мене Господь у день палаючого гніву свого!

Ла́медъ. Всѝ, и҆̀же къ ва́мъ проходѧ́щїи пѹте́мъ, ѡ҆брати́тесѧ и҆ ви́дите, а҆́ще є҆́сть болѣ́знь, ѩ҆́кѡ болѣ́знь моѧ̀, ѩ҆́же бы́сть: гл҃авый ѡ҆ мнѣ̀ смири́ мѧ гд҇ь въ де́нь гнѣ́ва ѩ҆́рости своеѧ̀.

З висоти він зіслав вогонь у мої кості, і той пожирає. Він сітку розстелив мені під ноги і завернув мене назад. Він завдав мені смутку, — я повсякденно недужий.

Ме́мъ. Съ высоты̀ своеѧ̀ посла̀ ѻ҆́гнь, въ кѡ́сти моѧ҄ сведѐ є҆го̀: прострѐ сѣ́ть нога́ма мои́ма, ѡ҆брати́ мѧ вспѧ́ть, даде́ мѧ гд҇ь въ погѹбле́нїе, ве́сь де́нь болѣ́знѹюща.

Ярмо моїх переступів накладено його рукою; і вони, сплетені докупи, тяжать на моїй шиї. Він підбив мою силу. Видав мене Господь їм у руки, я проти них не можу протистати.

Нѹ́нъ. Бдѧ́ше на нечє́стїѧ моѧ҄, въ рѹкѹ̀ моє́ю сплето́шасѧ: взыдо́ша на вы́ю мою̀, и҆знемо́же крѣ́пость моѧ̀, ѩ҆́кѡ дадѐ гд҇ь въ рѹ́цѣ моѝ бѡлѣ́зни, не возмогѹ̀ ста́ти.

Усіх моїх хоробрих повалив Господь посеред мене. Він скликав проти мене збори, щоб знищити моїх юнаків. Господь топтав, немов у винотоці, дівицю — дочку Юди.

Са́мехъ. Ѿѧ̀ всѧ҄ крѣ҄пкїѧ моѧ҄ гд҇ь ѿ среды̀ менє̀, призва̀ на мѧ̀ вре́мѧ, є҆́же сокрѹши́ти и҆збра҄нныѧ моѧ҄: точи́ло и҆стопта̀ гд҇ь дѣви́цѣ, дще́ри ї҆ѹ́динѣ: ѡ҆ си́хъ а҆́зъ пла́чѹ.

Тому я плачу, і око моє, око проливає сльози, далеко бо від мене мій утішитель, що відживив би мені душу. Діти мої в смутку, бо ворог узяв гору.

А҆́їнъ. Ѻ҆́чи моѝ и҆злїѧ́стѣ во́дѹ, ѩ҆́кѡ ѹ҆дали́сѧ ѿ менє̀ ѹ҆тѣша́ѧй мѧ̀, возвраща́ѧй дѹ́шѹ мою̀: погибо́ша сы́нове моѝ, ѩ҆́кѡ возмо́же вра́гъ.

Сіон простягнув руки, але немає, хто б його розважив. Господь дав наказ проти Якова, щоб вороги його навкруги нього стали. Єрусалим посеред них занечистився.

Фѝ. Воздѣ̀ рѹцѣ̀ своѝ сїѡ́нъ, нѣ́сть ѹ҆тѣша́ѧй є҆го̀. Заповѣ́да гд҇ь на ї҆а́кѡва, ѡ҆́крестъ є҆гѡ̀ вразѝ є҆гѡ̀: бы́сть ї҆ер҇ли́мъ ѩ҆́кѡ ѡ҆скверне́на кровоточе́нїемъ въ ни́хъ.

Господь — справедливий, бо я не слухав його слова. О, вчуйте, благаю, всі народи, гляньте на мою муку! Мої дівчата й мої хлопці поволоклися в неволю.

Ца́ди. Првднъ є҆́сть гд҇ь, ѩ҆́кѡ ѹ҆ста̀ є҆гѡ̀ ѡ҆горчи́хъ. Слы́шите ѹ҆̀бо, всѝ лю́дїе, и҆ ви́дите болѣ́знь мою̀: дѣви҄цы моѧ҄ и҆ ю҆́нѡты ѿидо́ша въ плѣ́нъ.

Кличу моїх коханців: але вони мене зрадили. Священики мої й мої старші загинуть у місті, шукаючи собі поживи, щоб відживити душу,

Кѡ́фъ. Позва́хъ люби́тєли моѧ҄, и҆ ті́и прельсти́ша мѧ̀: жерцы̀ моѝ и҆ ста́рцы моѝ во гра́дѣ ѡ҆скѹдѣ́ша, ѩ҆́кѡ взыска́ша пи́щи себѣ̀, да ѹ҆крѣпѧ́тъ дѹ́шы своѧ҄, и҆ не ѡ҆брѣто́ша.

Зглянься, о Господи, бо мені сумно! Горить у нутрі в мене, серце моє в мені перевернулось, бо я впертий завжди був проти тебе. У полі меч забрав моїх дітей, а вдома — смерть.

Ре́шъ. Ви́ждь, гд҇и, ѩ҆́кѡ скорблю̀, ѹ҆тро́ба моѧ̀ смѧте́сѧ во мнѣ̀, и҆ преврати́сѧ се́рдце моѐ, ѩ҆́кѡ го́рести и҆спо́лнихсѧ: ѿвнѣ̀ ѡ҆безча́ди менѐ ме́чь, а҆́ки сме́рть въ домѹ̀.

Почули, що я стогну, — немає, хто б мене розважив. Усі вороги мої почули про моє нещастя та й зраділи, бо ти вчинив це. Коли б ти вже послав той день, що його заповідав, і вони стали такими, як я!

Ши́нъ. Слы́шаша ѹ҆́бѡ, ѩ҆́кѡ воздыха́ю а҆́зъ, нѣ́сть ѹ҆тѣша́ющагѡ мѧ̀. Всѝ вразѝ моѝ слы́шаша ѕла҄ѧ моѧ҄ и҆ пора́довашасѧ, ѩ҆́кѡ ты̀ сотвори́лъ є҆сѝ: приве́лъ є҆сѝ де́нь, призва́лъ є҆сѝ вре́мѧ, и҆ бѹ́дѹтъ подо́бни мнѣ̀.

Нехай прийде вся їхня злоба перед тебе; обходься з ними так, як обійшовсь ти зо мною за всі мої переступи, бо я стогну без перестання, і серце моє мліє.

Ѳа́ѵъ. Да прїи́детъ всѧ̀ ѕло́ба и҆́хъ пред̾ лицѐ твоѐ, и҆ ѡ҆требѝ и҆̀хъ, ѩ҆́коже сотвори́ша ѡ҆требле́нїе ѡ҆ всѣ́хъ грѣсѣ́хъ мои́хъ, ѩ҆́кѡ мнѡ́га сѹ́ть стєна́нїѧ моѧ҄, и҆ се́рдце моѐ скорби́тъ.

« 52 глава 2 глава »