2 Самуїла 13 глава

Друга книга Самуїлова (або Друга книга царів)
Переклад Огієнка → Елизаветинская Библия

І сталося по тому, — мав Авесало́м, син Давидів, уродли́ву сестру́, а ім'я́ їй Тама́ра. І покохав її Амно́н, син Давидів.

И҆ бы́сть по си́хъ, и҆ ѹ҆ а҆вессалѡ́ма сы́на даві́дова бѣ̀ сестра̀ добра̀ взо́ромъ ѕѣлѡ̀, и҆́мѧ же є҆́й ѳама́рь, и҆ возлюбѝ ю҆̀ а҆мнѡ́нъ сы́нъ даві́довъ:

І вболівав Амнон так, що він аж захво́рів через свою́ сестру́ Тамару, бо вона була дівчина, і Амнонові здавалося трудно щось їй зроби́ти.

и҆ скорбѧ́ше а҆мнѡ́нъ, ѩ҆́кѡ и҆ разболѣ́тисѧ (є҆мѹ̀) сестры̀ своеѧ̀ ра́ди ѳама́ры, занѐ дѣ́ва бѧ́ше сїѧ̀, и҆ не ѹ҆до́бно бѣ̀ пред̾ ѻ҆чи́ма а҆мнѡ́нима что̀ сотвори́ти є҆́й.

А Амно́н мав това́риша, а ім'я́ йому́ Йонада́в, син Шім'ї, Давидового брата. І Йонада́в був чоловік дуже хитрий.

И҆ бѣ̀ а҆мнѡ́нѹ дрѹ́гъ, и҆́мѧ же є҆мѹ̀ ї҆ѡнада́въ, сы́нъ самаа̀ бра́та даві́дова, и҆ ї҆ѡнада́въ мѹ́жъ мѹ́дръ ѕѣлѡ̀.

І він сказав йому: „Чого ти, царе́вичу, такий марни́й щора́нку? Чи ж не розповіси́ мені?“ І сказав йому Амнон: „Я кохаю Тамару, сестру́ брата свого Авесало́ма“.

И҆ речѐ є҆мѹ̀ (ї҆ѡнада́въ): что́ ти, ѩ҆́кѡ ты̀ та́кѡ боли́ши, сы́не царе́въ, ѹ҆́трѡ ѹ҆́трѡ; и҆ не возвѣща́еши мѝ; И҆ речѐ є҆мѹ̀ а҆мнѡ́нъ: ѳама́рѹ сестрѹ̀ а҆вессалѡ́ма бра́та моегѡ̀ а҆́зъ люблю̀.

І сказав йому Йонадав: „Ляж на ложі своєму, і вдавай хворого. А коли при́йде твій батько, щоб побачити тебе, то скажи йому: Нехай при́йде сестра моя Тама́ра, і нехай підкріпи́ть мене хлібом, і нехай зробить на моїх оча́х ту ї́жу, щоб я бачив та їв із руки́ її“.

И҆ речѐ є҆мѹ̀ ї҆ѡнада́въ: лѧ́зи на посте́ли твое́й и҆ разболи́сѧ, и҆ вни́детъ ѻ҆те́цъ тво́й ви́дѣти тѧ̀, и҆ рече́ши къ немѹ̀: да прїи́детъ нн҃ѣ ѳама́рь сестра̀ моѧ̀, и҆ да мѝ да́стъ ѩ҆́сти, и҆ да сотвори́тъ пред̾ ѻ҆чи́ма мои́ма снѣ́дь, да ѹ҆ви́ждѹ и҆ вкѹшѹ̀ ѿ рѹ́къ є҆ѧ̀.

І поклався Амнон, і вдавав хворого, а цар прийшов побачити його. І сказав Амнон до царя: „Нехай при́йде сестра моя Тамара, і нехай спече́ на моїх оча́х два млинці́, і я попої́м з її руки“.

И҆ лѧ́же а҆мнѡ́нъ и҆ разболѣ́сѧ: и҆ вни́де ца́рь ви́дѣти є҆го̀. И҆ речѐ а҆мнѡ́нъ къ царю̀: да прїи́детъ нн҃ѣ ѳама́рь сестра̀ моѧ̀ ко мнѣ̀ и҆ да и҆спече́тъ два̀ прѧ҄жма пред̾ ѻ҆чи́ма мои́ма, и҆ и҆́мамъ ѩ҆́сти ѿ рѹкѹ̀ є҆ѧ̀.

І послав Давид до Тамари, до дому, говорячи: „Іди до дому твого брата Амнона, і пригото́в йому ї́жу“.

И҆ посла̀ даві́дъ къ ѳама́рѣ въ до́мъ, глаго́лѧ: и҆дѝ нн҃ѣ въ до́мъ а҆мнѡ́на бра́та твоегѡ̀ и҆ сотворѝ є҆мѹ̀ снѣ́дь.

І прийшла Тамара до дому свого брата Амнона, а він лежить. І взяла́ вона тіста, і замісила, і пригото́вила на оча́х його, та й спекла млинці.

И҆ и҆́де ѳама́рь въ до́мъ а҆мнѡ́на бра́та своегѡ̀, и҆ то́й лежа́ше. И҆ взѧ̀ тѣ́сто, и҆ смѣсѝ, и҆ ѹ҆стро́и пред̾ ѻ҆чи́ма є҆гѡ̀, и҆ и҆спечѐ прѧ҄жма:

І взяла́ вона сковорі́дку, і виложила перед ним, та він відмовився їсти. І сказав Амнон: „Випровадь від мене всіх людей“. І повихо́дили від нього всі люди.

и҆ взѧ̀ сковрадѹ̀ и҆ и҆зложѝ пред̾ него̀, и҆ не восхотѣ̀ ѩ҆́сти. И҆ речѐ а҆мнѡ́нъ: и҆зжени́те всѧ҄ мѹ́жы ѿ менє̀. И҆ и҆згна́ша всѧ҄ мѹ́жы ѿ негѡ̀.

І сказав Амнон: „Принеси їжу до кімна́ти, і я з'їм із твоєї руки“. І взяла́ Тамара млинці́, що пригото́вила, та й прине́сла своєму братові Амнонові до кімна́ти.

И҆ речѐ а҆мнѡ́нъ къ ѳама́рѣ: внеси́ ми снѣ́дь во внѹ́треннюю хра́минѹ, и҆ ѩ҆́мъ ѿ рѹкѹ̀ твоє́ю. И҆ взѧ̀ ѳама́рь прѧ҄жма, ѩ҆̀же и҆спечѐ, и҆ внесѐ а҆мнѡ́нѹ бра́тѹ своемѹ̀ во внѹ́треннюю хра́минѹ,

І вона прине́сла до нього, щоб їв, а він схопи́в її, та й сказав до неї: „Ходи, ляж зо мною, моя се́стро!“

и҆ предста́ви є҆мѹ̀ да ѩ҆́стъ. И҆ ѩ҆́тъ ю҆̀, и҆ речѐ є҆́й: грѧдѝ, лѧ́зи со мно́ю, сестро̀ моѧ̀.

А вона йому відказала: „Ні, брате мій, не безче́сть мене, бо не ро́биться так в Ізраїлі! Не роби цієї гидо́ти

И҆ речѐ є҆мѹ̀: нѝ, бра́те мо́й, не ѡ҆брѹга́й менѐ, поне́же не сотвори́тсѧ та́кѡ во ї҆и҃ли, не сотворѝ безѹ́мїѧ сегѡ̀:

I куди я понесу́ свою га́ньбу? А ти станеш, як один із мерзо́тників в Ізраїлі. Ти переговори́ з царем, — і він не відмовить віддати мене тобі“.

и҆ а҆́зъ ка́мѡ скры́ю безче́стїе моѐ; и҆ ты̀ бѹ́деши ѩ҆́кѡ є҆ди́нъ ѿ безѹ́мныхъ во ї҆и҃ли: и҆ нн҃ѣ глаго́ли къ царю̀, да не ѿлѹчи́тъ менѐ ѿ тебє̀.

Та він не хотів слу́хати її голосу. І був він сильніший від неї, — і збезче́стив її, і лежав із нею...

И҆ не восхотѣ̀ а҆мнѡ́нъ послѹ́шати гла́са є҆ѧ̀, и҆ преѡдолѣ̀ є҆́й, и҆ смирѝ ю҆̀, и҆ преспа̀ съ не́ю.

І по цьому дуже знена́видів її Амнон великою не́навистю, бо ця не́нависть, якою він зненавидів її, була більша від любови, якою любив її. І сказав до неї Амнон: „Уставай, — іди собі!“

И҆ возненави́дѣ ю҆̀ а҆мнѡ́нъ не́навистїю вели́кою ѕѣлѡ̀, ѩ҆́кѡ ве́лїимъ ненавидѣ́нїемъ возненави́дѣ ю҆̀ па́че любвѐ, є҆́юже люблѧ́ше ю҆̀, и҆ речѐ є҆́й а҆мнѡ́нъ: воста́ни и҆ ѿидѝ.

А вона відказав йому: „Через це велике зло, по то́му, що зробив ти зо мною, хочеш ще ви́гнати мене?“ Та він не хотів її слу́хати.

И҆ речѐ є҆мѹ̀ ѳама́рь: (нѝ, бра́те,) ѩ҆́кѡ ѕло́ба бо́лши є҆́сть послѣ́днѧѧ па́че пе́рвыѧ, ю҆́же сотвори́лъ є҆сѝ со мно́ю, є҆́же ѿсла́ти менѐ. И҆ не восхотѣ̀ а҆мнѡ́нъ слы́шати гла́са є҆ѧ̀.

І покликав він юнака́ свого, слугу свого, та й сказав: „Ви́женіть оцю від мене геть, і замкни́ за нею двері“.

И҆ призва̀ ѻ҆́трока своего̀, приста́вника до́мѹ своегѡ̀, и҆ речѐ є҆мѹ̀: ѿслѝ нн҃ѣ сїю̀ ѿ менє̀ во́нъ, и҆ заключѝ двє́ри в̾слѣ́дъ є҆ѧ̀.

А на ній була квітча́ста ту́ніка, бо так за́вжди вбира́лися царські́ до́чки, панни́. І його слуга ви́провадив її назо́вні, і замкнув за нею двері.

И҆ бѣ̀ ри́за на не́й и҆спещре́на, поне́же та́кѡ ѡ҆блача́хѹсѧ дщє́ри царє́вы, сѹ́щыѧ дѣви҄цы, во ѻ҆дє́жды своѧ҄. И҆ и҆зведѐ ю҆̀ во́нъ слѹга̀ є҆гѡ̀ и҆ затворѝ двє́ри в̾слѣ́дъ є҆ѧ̀.

А Тама́ра поси́пала по́пелом свою го́лову, а квітча́сту ту́ніку, що була на ній, розде́рла, і поклала руку свою на го́лову свою, і все ходила та голоси́ла...

И҆ взѧ̀ ѳама́рь пе́пелъ, и҆ насы́па на главѹ̀ свою̀, и҆ ѻ҆де́ждѹ и҆спещре́ннѹю растерза̀ на себѣ̀, и҆ возложѝ рѹ́цѣ своѝ на главѹ̀ свою̀, и҆ и҆дѹ́щи и҆дѧ́ше и҆ вопїѧ́ше.

І сказав до неї брат її Авесало́м: „Чи брат твій Амнон був із тобою? А тепер, се́стро моя, мовчи, — брат же твій він! Не бери цієї речі до серця свого́“... І осіла Тамара, зні́вечена, у домі брата свого Авесало́ма.

И҆ речѐ къ не́й а҆вессалѡ́мъ бра́тъ є҆ѧ̀: є҆да̀ а҆мнѡ́нъ бра́тъ тво́й бы́сть съ тобо́ю; и҆ нн҃ѣ, сестро̀ моѧ̀, ѹ҆молчѝ, ѩ҆́кѡ бра́тъ тво́й є҆́сть: не полага́й на се́рдцы твое́мъ є҆́же глаго́лати сло́во сїѐ. И҆ сѣ́де ѳама́рь вдо́вствѹющи въ домѹ̀ а҆вессалѡ́ма бра́та своегѡ̀.

А цар Давид почув про це все, — і сильно розгні́вався!

И҆ слы́ша ца́рь даві́дъ всѧ҄ словеса̀ сїѧ҄, и҆ разгнѣ́васѧ ѕѣлѡ̀, и҆ не ѡ҆печа́ли дѹ́ха а҆мнѡ́на сы́на своегѡ̀, поне́же люблѧ́ше є҆го̀, ѩ҆́кѡ пе́рвенецъ бѣ̀ є҆мѹ̀.

І не говорив Авесало́м з Амноном ні про добре, ні про зле, бо Авесало́м зненавидів Амнона за те, що той збезче́стив сестру́ його Тама́ру.

И҆ не глаго́ла а҆вессалѡ́мъ со а҆мнѡ́номъ ни ѡ҆ добрѣ̀, ни ѡ҆ ѕлѣ̀, поне́же возненави́дѣ а҆вессалѡ́мъ а҆мнѡ́на тогѡ̀ ра́ди, поне́же ѳама́рѹ сестрѹ̀ є҆гѡ̀ ѡ҆брѹга́лъ.

І сталося по двох ро́ках, і мав Авесалом стри́ження ове́ць у Баал-Хацорі, що при Єфремі, — і Авесало́м закли́кав усіх царськи́х синів.

И҆ бы́сть по двѹ́хъ лѣ́тѣхъ дні́й, и҆ бѣ́ша стригѹ́ще (ѻ҆́вцы) а҆вессалѡ́мѡвы (рабѝ) въ веласѡ́рѣ бли́з̾ є҆фре́ма: и҆ призва̀ а҆вессалѡ́мъ всѧ҄ сы́ны царє́вы.

І прийшов Авесало́м до царя́ та й сказав: „Ось у раба твого стри́ження, — нехай пі́де цар та раби́ його з твоїм рабом“.

И҆ прїи́де а҆вессалѡ́мъ ко царю̀ и҆ речѐ: сѐ, нн҃ѣ стригѹ́тъ рабѹ̀ твоемѹ̀, да и҆́детъ ѹ҆̀бо ца́рь и҆ ѻ҆́троцы є҆гѡ̀ съ рабо́мъ твои́мъ.

І сказав цар до Авесало́ма: „Ні, сину мій, не пі́демо ж ми всі, щоб не бути тобі на тяготу́“. І той сильно просив його, та він не хотів піти, але поблагослови́в його.

И҆ речѐ ца́рь ко а҆вессалѡ́мѹ: нѝ, сы́не мо́й, да не по́йдемъ всѝ мы̀, и҆ да не ѡ҆тѧготи́мъ тѧ̀. И҆ нѹжда́ше є҆го̀: и҆ не восхотѣ̀ (ца́рь) и҆тѝ, и҆ благословѝ є҆го̀.

І сказав Авесало́м: „А як ні, нехай пі́де з нами брат мій Амно́н!“ І сказав йому цар: „Чого вій пі́де з тобою?“

И҆ речѐ а҆вессалѡ́мъ къ немѹ̀: а҆́ще же нѝ, понѐ да и҆́детъ съ на́ми а҆мнѡ́нъ бра́тъ мо́й. И҆ речѐ є҆мѹ̀ ца́рь: почто̀ и҆́детъ съ тобо́ю а҆мнѡ́нъ;

Та Авесало́м сильно просив його, і він послав з ним Амно́на та всіх царськи́х синів.

И҆ принѹ́ди є҆го̀ а҆вессалѡ́мъ, и҆ ѿпѹстѝ съ ни́мъ а҆мнѡ́на и҆ всѧ҄ сы́ны царє́вы. И҆ сотворѝ а҆вессалѡ́мъ пи́ръ, ѩ҆́коже твори́тъ пи́ръ ца́рь.

А Авесало́м загада́в юнака́м своїм, говорячи: „Дивіться, як Амнон звеселіє на серці від вина, то скажу вам: Ударте Амнона! — і ви вб'єте його. Не бійтеся, — чи ж не я загадав вам? Будьте міцні та відважнії!“

И҆ заповѣ́да а҆вессалѡ́мъ ѻ҆трокѡ́мъ свои҄мъ, глаго́лѧ: ви́дите є҆гда̀ возблажа́етъ се́рдце а҆мнѡ́не ѿ вїна̀, и҆ рекѹ̀ ва́мъ: порази́те а҆мнѡ́на, и҆ ѹ҆мертви́те є҆го̀: не ѹ҆бо́йтесѧ, ѩ҆́кѡ не а҆́зъ ли є҆́смь повелѣва́ѧй ва́мъ; мѹжа́йтесѧ и҆ бѹ́дите въ сы́ны си́лы.

І зробили Авесаломові юнаки́ Амнонові, як загадав був Авесалом. А царські́ сини повставали, і сіли ве́рхи кожен на мула свого, та й повтіка́ли.

И҆ сотвори́ша ѻ҆́троцы а҆вессалѡ́мли а҆мнѡ́нѹ, ѩ҆́коже заповѣ́да и҆̀мъ а҆вессалѡ́мъ. И҆ воста́ша всѝ сы́нове царє́вы, и҆ всѣ́де кі́йждо на мска̀ своего̀, и҆ бѣжа́ша.

І сталося, були вони ще в дорозі, а вістка прийшла́ до Давида така: „Авесалом повбивав усіх царськи́х синів, і не позосталося з них ні одно́го“.

И҆ бы́сть, сѹ́щымъ и҆̀мъ на пѹтѝ, и҆ слѹ́хъ до́йде до даві́да, глаго́лѧ: и҆збѝ а҆вессалѡ́мъ всѧ҄ сы́ны царє́вы, и҆ не и҆збы́сть ѿ ни́хъ ни є҆ди́нъ.

І цар устав, і розде́р ша́ти свої, та й упав на землю, і всі слу́ги його стояли при ньому з розде́ртими ша́тами.

И҆ воста̀ ца́рь, и҆ растерза̀ ри҄зы своѧ҄, и҆ лѧ́же на землѝ, и҆ всѝ ѻ҆́троцы є҆гѡ̀ предстоѧ́щїи є҆мѹ̀ растерза́ша ри҄зы своѧ҄.

І відповів Йонадав, син Шім'ї, Давидового брата, та й сказав: „Нехай не каже мій пан: Усіх юнакі́в, царськи́х синів, повбивали, бо помер тільки сам Амно́н. Бо на нака́з Авесалома це було ви́рішене від дня, як той збезче́стив сестру́ його Тамару.

И҆ речѐ ї҆ѡнада́въ, сы́нъ самаа̀ бра́та даві́дова, и҆ речѐ: да не рече́тъ господи́нъ мо́й ца́рь, ѩ҆́кѡ всѧ҄ ѻ҆́троки сы́ны царє́вы ѹ҆бѝ, но а҆мнѡ́нъ є҆́сть є҆ди́нъ ѹ҆бїе́нъ, ѩ҆́кѡ то́й и҆з̾ ѹ҆́стъ а҆вессалѡ́мѹ не и҆схожда́ше, ѿне́лѣже ѡ҆брѹга̀ сестрѹ̀ є҆гѡ̀ ѳама́рѹ:

А тепер нехай мій пан цар не кладе на своє серце такого, говорячи: Усі царські́ сини повмирали, — бо помер тільки сам Амнон“.

и҆ нн҃ѣ да не полага́етъ господи́нъ мо́й ца́рь словесѐ на се́рдцы свое́мъ, глаго́лѧ: всѝ сы́нове царє́вы ѹ҆мро́ша: ѩ҆́кѡ а҆мнѡ́нъ є҆ди́нъ ѹ҆́мре.

І Авесалом утік. А юна́к вартівни́к звів свої очі й побачив, аж ось числе́нний народ іде дорогою, що була́ за ним, від боку гори.

И҆ побѣжѐ а҆вессалѡ́мъ. И҆ воздви́же ѻ҆́трокъ стра́жъ ѻ҆чеса̀ своѧ҄ и҆ ви́дѣ: и҆ сѐ, лю́дїе мно́зи и҆дѹ́ще пѹте́мъ в̾слѣ́дъ є҆гѡ̀ со страны̀ го́ръ въ низхожде́нїе. И҆ прїи́де стра́жъ и҆ возвѣстѝ царю̀ и҆ речѐ: мѹ́жы ви́дѣхъ ѿ пѹтѝ ѡ҆ро́нска со страны̀ горы̀.

І сказав Йонадав до царя: „Ось прийшли царські́ сини, — як слово раба твого, так сталося“.

И҆ речѐ ї҆ѡнада́въ ко царю̀: сѐ, сы́нове царє́вы прихо́дѧтъ: по словесѝ раба̀ твоегѡ̀, та́кѡ бы́сть.

І сталося, як скінчи́в він говорити, аж ось поприхо́дили царські сини, і підне́сли свій голос та й плакали. А також цар та всі слу́ги його плакали ве́льми ре́вним плаче́м...

И҆ бы́сть є҆гда̀ сконча̀ глаго́лѧ, и҆ сѐ, сы́нове царє́вы прїидо́ша и҆ воздвиго́ша гла́съ сво́й и҆ пла́каша: и҆ са́мъ ца́рь и҆ всѝ ѻ҆́троцы є҆гѡ̀ пла́каша пла́чемъ вели́кимъ ѕѣлѡ̀.

А Авесалом утік, і пішов до Талмая, Амміхурового сина, царя ґешурського. А Давид був у жало́бі за сином своїм усі ті дні.

И҆ а҆вессалѡ́мъ ѹ҆бѣжѐ, и҆ прїи́де ко ѳо́лмѹ сы́нѹ є҆мїѹ́да, царю̀ гедсѹ́рскѹ, въ зе́млю хамааха́дскѹ. И҆ пла́каше даві́дъ ца́рь ѡ҆ сы́нѣ свое́мъ всѧ҄ дни҄.

А Авесалом утік, і пішов до Ґешу́ру, і пробув там три ро́ки.

И҆ а҆вессалѡ́мъ ѹ҆бѣжѐ, и҆ и҆́де въ гедсѹ́ръ, и҆ бѣ̀ та́мѡ трѝ лѣ҄та.

І перестав цар Давид гні́ватися на Авесало́ма, бо він був зча́сом поті́шений за Амнона, що помер.

И҆ ѡ҆ста́ви ца́рь даві́дъ и҆зы́ти в̾слѣ́дъ а҆вессалѡ́ма, ѩ҆́кѡ ѹ҆тѣ́шисѧ ѡ҆ а҆мнѡ́нѣ, ѩ҆́кѡ ѹ҆́мре.

« 12 глава 14 глава »