Солунян 2 глава

Перше послання св. апостола Павла до солунян
Переклад Куліша та Пулюя → Елизаветинская Библия

Самі бо знаєте, браттє, про вхід наш між вас, що не марно він став ся;

Са́ми бо вѣ́сте, бра́тїе, вхо́дъ на́шъ и҆́же къ ва́мъ, ѩ҆́кѡ не вотщѐ бы́сть:

нї, пострадавши перед тим і дознавши зневаги, як знаєте, в Филипах, зосьмілились ми в Бозї нашому глаголати до вас благовістє Боже з великою боротьбою.

но предпострада́вше и҆ досажде́ни бы́вше, ѩ҆́коже вѣ́сте, въ фїлі́ппѣхъ, дерзнѹ́хомъ ѡ҆ бз҃ѣ на́шемъ глаго́лати къ ва́мъ бл҃говѣствова́нїе бж҃їе со мно́гимъ по́двигомъ.

Утїшеннє бо наше (було) не від лукавства, анї від нечистоти, анї в підступі,

Ѹ҆тѣше́нїе бо на́ше не ѿ пре́лести, ни ѿ нечистоты̀, ни ле́стїю:

а яко ж ми вибрані від Бога, щоб повірити нам благовістє, так ми й глаголемо, не як ті, що людям догоджують, а Богу, що розвідує серця наші.

но ѩ҆́коже и҆скѹси́хомсѧ ѿ бг҃а вѣ́рни бы́ти прїѧ́ти бл҃говѣствова́нїе, та́кѡ глаго́лемъ, не а҆́ки человѣ́кѡмъ ѹ҆гожда́юще, но бг҃ѹ и҆скѹша́ющемѹ сердца̀ на҄ша.

Нїколи бо не було в нас лестивого слова до вас, яко ж знаєте, анї думки зажерливої: Бог сьвідок.

Никогда́же бо въ словесѝ ласка́нїѧ бы́хомъ къ ва́мъ, ѩ҆́коже вѣ́сте, нижѐ въ винѣ̀ лихоима́нїѧ: бг҃ъ свидѣ́тель!

Не шукали ми нї від людей слави, нї од вас, нї од инших, можучи в повазї бути, яко Христові апостоли.

Ни и҆́щѹще ѿ человѣ҄къ сла́вы, ни ѿ ва́съ, ни ѿ и҆нѣ́хъ:

Нї, ми були тихі серед вас. Як мамка гріє дїток своїх,

могѹ́ще въ тѧготѣ̀ бы́ти, ѩ҆́коже хр҇тѡ́вы а҆п҇ли, но бы́хомъ ти́си посредѣ̀ ва́съ, ѩ҆́коже дои́лица грѣ́етъ своѧ҄ ча҄да.

оттак, бажаючи вас, мали ми щиру волю, передати вам не тілько благовістє Боже, та ще й свої душі, тим що ви були нам любі.

Та́кѡ жела́юще ва́съ, благоволи́хомъ пода́ти ва́мъ не то́чїю бл҃говѣствова́нїе бж҃їе, но и҆ дѹ́шы своѧ҄, зане́же возлю́блени бы́сте на́мъ.

Згадайте бо, браттє, труд наш і працю: ніч бо і день роблячи, щоб нїкого з вас не отяготити, проповідували ми вам благовістє Боже.

(За҄ 265.) По́мните бо, бра́тїе, трѹ́дъ на́шъ и҆ по́двигъ: но́щь бо и҆ де́нь дѣ́лающе, да не ѡ҆тѧготи́мъ ни є҆ди́нагѡ ѿ ва́съ, проповѣ́дахомъ ва́мъ бл҃говѣствова́нїе бж҃їе.

Ви сьвідки і Бог, як преподобно, і праведно, і непорочно ми обертались між вами віруючими,

Вы̀ свидѣ́телє и҆ бг҃ъ, ѩ҆́кѡ прпдбнѡ и҆ првднѡ и҆ непоро́чнѡ ва́мъ вѣ́рѹющымъ бы́хомъ,

яко ж знаєте, що ми кожного з вас, як батько дїток своїх, утїшали і розважали, і сьвідкували;

ѩ҆́коже вѣ́сте, занѐ є҆ди́наго кого́ждо ва́съ, ѩ҆́коже ѻ҆те́цъ ча҄да своѧ҄,

щоб ви ходили достойно перед Богом, що покликав вас у своє царство і славу.

молѧ́ще и҆ ѹ҆тѣша́юще ва́съ, и҆ свидѣ́телствѹюще ва́мъ ходи́ти досто́йнѡ бг҃ѹ, призва́вшемѹ вы̀ во своѐ цр҇тво и҆ сла́вѹ.

Того ж то й дякуємо Богові без перестану, що ви, прийнявши слово проповідї Божої від нас, прийняли не яко слово чоловіче, а (яко ж справдї є,) слово Боже, котре й орудує в вас віруючих.

Сегѡ̀ ра́ди и҆ мы̀ благодари́мъ бг҃а непреста́ннѡ, ѩ҆́кѡ прїе́мше сло́во слы́шанїѧ бж҃їѧ ѿ на́съ, прїѧ́сте не а҆́ки сло́во человѣ́ческо, но, ѩ҆́коже є҆́сть вои́стиннѹ, сло́во бж҃їе, є҆́же и҆ дѣ́йствѹетсѧ въ ва́съ вѣ́рѹющихъ.

Ви бо, браттє, стали послїдувателями церквам Божим, що в Юдеї в Христї Ісусї, тим що й ви пострадали від своїх земляків, як і вони від Жидів,

(За҄ 266.) Вы́ бо подѡ́бницы бы́сте, бра́тїе, цр҃квамъ бж҃їимъ сѹ́щымъ во ї҆ѹде́и ѡ҆ хр҇тѣ̀ ї҆и҃сѣ, занѐ та҄ѧжде и҆ вы̀ пострада́сте ѿ свои́хъ сплемє́нникъ, ѩ҆́коже и҆ ті́и ѿ ї҆ѹдє́й,

що вбили й Господа Ісуса і своїх пророків, і нас вигнали, й Богу не вгодили, і всїм людям противні,

ѹ҆би́вшихъ и҆ гд҇а ї҆и҃са и҆ є҆гѡ̀ про҇ро́ки, и҆ на́съ и҆згна́вшихъ, и҆ бг҃ѹ не ѹ҆годи́вшихъ, и҆ всѣ҄мъ человѣ́кѡмъ проти́вѧщихсѧ,

що забороняють нам глаголати поганам, щоб спасли ся, щоб сповнились гріхи їх всякого часу; настиг же їх на конець гнїв (Божий).

(и҆) возбранѧ́ющихъ на́мъ глаго́лати ѩ҆зы́кѡмъ, да спасѹ́тсѧ, во є҆́же и҆спо́лнити и҆̀мъ грѣхѝ своѧ҄ всегда̀: пости́же же на ни́хъ гнѣ́въ до конца̀.

Ми ж, браттє, осиротївши без вас на час-годину, лицем, а не серцем, ще більш старались з великим бажаннєм бачити лице ваше.

Мы́ же, бра́тїе, ѡ҆сиротѣ́вше ѿ ва́съ ко вре́мени часа̀ лице́мъ, а҆ не се́рдцемъ, ли́шше тща́хомсѧ лицѐ ва́ше ви́дѣти мно́гимъ жела́нїемъ.

Тим же хотїли ми йти до вас, я таки Павел раз і вдруге, та й заборонив нам сатана.

Тѣ́мже хотѣ́хомъ прїитѝ къ ва́мъ, а҆́зъ ѹ҆́бѡ па́ѵелъ, є҆ди́ною и҆ два́жды: и҆ возбранѝ на́мъ сатана̀.

Яка бо нам надїя, або радість, або вінець похвали? чи й не ви ж перед Господом нашим Ісусом Христом у приходї Його?

Кто́ бо на́мъ ѹ҆пова́нїе и҆лѝ ра́дость и҆лѝ вѣне́цъ похвале́нїѧ; Не и҆ вы́ ли пред̾ гд҇емъ на́шимъ ї҆и҃съ хр҇то́мъ во̀ прише́ствїи є҆гѡ̀;

Ви бо слава наша і радість.

(За҄ 267.) Вы́ бо є҆стѐ сла́ва на́ша и҆ ра́дость.

« 1 глава 3 глава »