1 Самуїла 1 глава

Перша книга Самуїлова (або Перша книга царів)
Переклад Куліша та Пулюя → Елизаветинская Библия

Був один чоловік із Раматаїм-Зофиму, з гір Ефраїмових, на ймя Елкан, син Ерохама, сина Ілійного, сина Тохового Зуфієнка, Ефраїмій:

И҆ бы́сть человѣ́къ ѿ а҆рмаѳе́мъ сїфы̀, ѿ горы̀ є҆фре́мли, и҆ и҆́мѧ є҆мѹ̀ є҆лкана̀ сы́нъ ї҆еремїи́ль, сы́на и҆лі́ина, сы́на ѳоке́лѧ въ насі́вѣ ѿ а҆рмаѳе́ма ѿ горы̀ є҆фре́мли:

І було в його дві жінки: одну звали Анна, другу Феннана. У Феннани були дїти, в Анни ж не було дїтей.

и҆ семѹ̀ двѣ̀ жєны̀ (бы́ша): и҆́мѧ є҆ди́нѣй а҆́нна и҆ и҆́мѧ вторѣ́й фенна́на: и҆ бѧ́хѹ фенна́нѣ дѣ́ти, а҆́ннѣ же не бѧ́ше ѻ҆троча́те.

І ходив сей чоловік що року з домівки своєї до Силому, молитись перед Господом Саваотом, і приносити жертви. Там були Ілїй, і два сини його Офнїй і Пинеес сьвященниками Господнїми.

И҆ восхожда́ше человѣ́къ ѿ днѐ до днѐ и҆з̾ гра́да своегѡ̀ а҆рмаѳе́ма покланѧ́тисѧ и҆ жре́ти гд҇ѹ бг҃ѹ саваѡ́ѳѹ въ силѡ́мъ. И҆ та́мѡ бѣ̀ и҆лі́й и҆ два̀ сы҄на є҆гѡ̀ ѻ҆фнї̀ и҆ фїнее́съ, жерцы̀ гд҇ни.

Що разу ж, як жертвував Елкана, давав жінцї своїй Феннанї і всїм її синам і дочкам по частинї жертівній;

И҆ бы́сть де́нь, и҆ пожрѐ є҆лкана̀ и҆ дадѐ фенна́нѣ женѣ̀ свое́й и҆ сынѡ́мъ є҆ѧ̀ и҆ дще́рємъ є҆ѧ̀ ча҄сти:

Аннї же давав окрему частину, бо любив її більше, хоч Господь зачинив її матїрне лоно.

а҆́ннѣ же дадѐ ча́сть є҆ди́нѹ, ѩ҆́кѡ не бѣ̀ є҆́й ча҄да, ѻ҆ба́че а҆́ннѹ люблѧ́ше є҆лкана̀ па́че фенна́ны. И҆ гд҇ь затворѝ ложесна̀ є҆ѧ̀:

Перекірниця ж її допікала їй гіркими речами, щоб їй досадити, що Господь зачинив лоно її.

зане́же не дадѐ є҆́й гд҇ь ча́да по ско́рби є҆ѧ̀ и҆ по сѣ́тованїю ѡ҆скорбле́нїѧ є҆ѧ̀, и҆ сѣ́товаше сегѡ̀ ра́ди, ѩ҆́кѡ затворѝ гд҇ь ѹ҆тро́бѹ є҆ѧ̀ не да́ти є҆́й ча́да.

Так бувало воно що року, скільки нї ходили вони до Господнього дому, завдає було їй жалю, а та плаче й не їсть.

Та́кѡ творѧ́ше ѿ го́да до го́да, внегда̀ приходи́ти є҆́й въ до́мъ гд҇ень: (ѹ҆корѧ́ше є҆ѧ̀ та́кѡ,) и҆ сѣ́товаше, и҆ пла́каше, и҆ не ѩ҆дѧ́ше.

Поспитав же чоловік її Елкана: Анно, чого ти плачеш і не їси і чого така сумна? Хиба ж я тобі не дорожчий за десять синів?

И҆ речѐ є҆́й є҆лкана̀ мѹ́жъ є҆ѧ̀: а҆́нна. И҆ речѐ є҆мѹ̀: сѐ, а҆́зъ, го́споди. И҆ речѐ є҆́й: что́ ти є҆́сть, ѩ҆́кѡ пла́чешисѧ; и҆ почто̀ не ѩ҆́си; и҆ почто̀ бїе́ши се́рдце твоѐ; нѣ́смь ли а҆́зъ тебѣ̀ добрѣ́е па́че десѧтѝ ча҄дъ;

Як же вони раз у Силомі попоїли та напились, піднялась Анна та й пійшла перед Господа; Ілїй же, сьвященник, седїв саме на ослонї коло дверей Господнього храму.

И҆ воста́вши а҆́нна по ѩ҆де́нїи и҆́хъ въ силѡ́мѣ, и҆ ста̀ пред̾ гд҇емъ. И҆лі́й же жре́цъ сѣдѧ́ше на престо́лѣ, при пра́зѣ две́ри хра́ма гд҇нѧ.

І молилась вона в своїй журбі Господеві і плакала гірко.

И҆ та̀ ѹ҆миле́нна дѹше́ю, и҆ помоли́сѧ гд҇ѹ и҆ пла́чѹщи пропла́ка,

Та й обреклась таким обітом: Господи Саваот! коли змилосердишся над горем раби твоєї та й згадаєш мене і не забудеш раби твоєї та даси рабі твоїй музького пагоньця, дак я передам його Господеві: по ввесь вік його бритва не доторкнеться голови його.

и҆ ѡ҆бѣща̀ ѡ҆бѣ́тъ гд҇ѹ, глаго́лющи: а҆дѡнаї̀ гд҇и є҆лѡї̀ саваѡ́ѳъ, а҆́ще призира́ѧ при́зриши на смире́нїе рабы̀ твоеѧ̀ и҆ помѧне́ши мѧ̀, и҆ да́си рабѣ̀ твое́й сѣ́мѧ мѹ́жеско, то̀ да́мъ є҆̀ пред̾ тобо́ю въ да́ръ до днѐ сме́рти є҆гѡ̀: и҆ вїна̀ и҆ пїѧ́нственнагѡ не и҆спїе́тъ, и҆ желѣ́зо не взы́детъ на главѹ̀ є҆гѡ̀.

Тим часом як вона так довго перед Господом молилась, Ілїй придивлявсь її устам;

И҆ бы́сть є҆гда̀ ѹ҆мно́жи молѧ́щисѧ пред̾ гд҇емъ, и҆лі́й же жре́цъ смотрѧ́ше на ѹ҆ста̀ є҆ѧ̀.

Анна ж промовляла тихцем, тільки губами ворушила, голосу ж її не чутно було, то ж Ілїй думав, що вона пяна.

И҆ та̀ глаго́лаше въ се́рдцы свое́мъ, то́кмѡ ѹ҆стнѣ̀ є҆ѧ̀ двиза́стѣсѧ, а҆ гла́съ є҆ѧ̀ не слы́шашесѧ: и҆ мнѧ́ше ю҆̀ и҆лі́й пїѧ́нѹ сѹ́щѹ.

От і рече до неї: Чи довго ще останеш пяною? Йди, витверезись.

И҆ речѐ є҆́й и҆лі́й: доко́лѣ пїѧ́на бѹ́деши; ѿимѝ вїно̀ твоѐ и҆ и҆дѝ ѿ мѣ́ста гд҇нѧ.

І відказала Анна: Нї, панотченьку: я безщасна людина: вина й впоюючого напитку не пила я, тільки горе серця мого вилила перед Господом.

И҆ ѿвѣща̀ а҆́нна и҆ речѐ: нѝ, го́споди: жена̀ въ же́стокъ де́нь а҆́зъ є҆́смь, вїна̀ и҆ пїѧ́нства не пи́хъ, но и҆злива́ю пред̾ гд҇емъ дѹ́шѹ мою̀:

Не вважай рабу твою за ледащу, бо я тільки з великої туги і печалї досї промовляла.

не да́ждь рабы̀ твоеѧ̀ во дще́рь поги́бели, ѩ҆́кѡ ѿ мно́жества глѹмле́нїѧ моегѡ̀ и҆ ѿ мно́жества сѣ́тованїѧ моегѡ̀ и҆ста́ѧхъ да́же досе́лѣ.

І відказав Ілїй: Іди з упокоєм; Бог Ізрайлів спевнить, про що ти його благала.

И҆ ѿвѣща̀ и҆лі́й и҆ речѐ къ не́й: и҆дѝ съ ми́ромъ, бг҃ъ ї҆и҃левъ да да́стъ тѝ всѐ проше́нїе твоѐ, є҆́же проси́ла є҆сѝ ѿ негѡ̀.

І рече вона: Ой коли б же раба твоя та здобулась на твою ласку! От і пійшла собі молодиця, та й їла і не була вже більш сумна.

И҆ речѐ а҆́нна: ѡ҆брѣ́те раба̀ твоѧ̀ благода́ть пред̾ ѻ҆чи́ма твои́ма. И҆ и҆́де жена̀ въ пѹ́ть сво́й, и҆ вни́де во ѻ҆би́тель свою̀, и҆ ѩ҆дѐ съ мѹ́жемъ свои́мъ и҆ пѝ, и҆ лицѐ є҆ѧ̀ не и҆спадѐ ктомѹ̀.

Назавтра вранцї рано поклонились вони перед Господом та й вернулись додому в Раму. Як же пригорнувсь тодї Елкана до жінки своєї, спогадав про неї Господь,

И҆ ѹ҆́треневаша заѹ́тра, и҆ поклони́шасѧ гд҇ѹ, и҆ и҆до́ша пѹте́мъ свои́мъ. И҆ вни́де є҆лкана̀ въ до́мъ сво́й во а҆рмаѳе́мъ и҆ позна̀ є҆лкана̀ женѹ̀ свою̀ а҆́ннѹ: и҆ помѧнѐ ю҆̀ гд҇ь, и҆ зача́тъ.

І як надійшла пора, Анна завагонїла та й вродила сина, і назвала його Самуїль: бо (казала): у Бога я випросила його.

И҆ бы́сть во вре́мѧ дні́й, и҆ родѝ а҆́нна сы́на и҆ наречѐ и҆́мѧ є҆мѹ̀ самѹи́лъ: и҆ речѐ: ѩ҆́кѡ ѿ гд҇а бг҃а саваѡ́ѳа и҆спроси́хъ є҆го̀.

Як ійшов же Елкана з усією родиною своєю знов, щоб принести Господеві рокову жертву і все, що він обіцяв,

И҆ взы́де человѣ́къ є҆лкана̀ и҆ ве́сь до́мъ є҆гѡ̀ въ силѡ́мъ пожре́ти же́ртвѹ дні́й и҆ ѡ҆бѣ́ты своѧ҄ и҆ всѧ҄ десѧти҄ны землѝ своеѧ̀.

Не пійшла з ними Анна, кажучи свойму чоловікові: коли хлопця відлучу, тодї відведу його, щоб він явивсь перед Господом та й зіставсь там довіку.

А҆́нна же не взы́де съ ни́мъ, ѩ҆́кѡ речѐ мѹ́жеви своемѹ̀: до́ндеже взы́детъ ѻ҆троча̀, и҆ а҆́ще ѿдою̀ є҆̀, тогда̀ ѩ҆ви́тсѧ лицѹ̀ гд҇ню и҆ пребѹ́детъ та́мѡ до вѣ́ка.

І каже їй Елкана, чоловік її: Чини, як тобі лучче; седи дома, покіль відлучиш його. Дай тількі Господи, щоб слово твоє справдилось. От і зісталась молодиця дома та й годувала сина докіль не відлучила.

И҆ речѐ є҆́й є҆лкана̀ мѹ́жъ є҆ѧ̀: творѝ благо́е пред̾ ѻ҆чи́ма твои́ма, сѣдѝ до́ндеже ѿдои́ши є҆̀: но да ѹ҆тверди́тъ гд҇ь (сло́во твоѐ), и҆зше́дшее и҆з̾ ѹ҆́стъ твои́хъ. И҆ сѣ́де жена̀, и҆ млеко́мъ пита́ше сы́на своего̀, до́ндеже ѿдоѝ є҆го̀.

Як же відлучила, взяла вона його в дорогу, та ще й три бики та ефу муки й бурдюк вина, і прийшла до храму Господнього в Силом. Хлопець же був ще маленький.

И҆ взы́де съ ни́мъ въ силѡ́мъ, є҆гда̀ ѿдоѝ є҆го̀, съ телце́мъ трилѣ́тнымъ и҆ съ хлѣ҄бы и҆ со є҆́фї мѹкѝ пшени́чны и҆ мѣ́хомъ вїна̀: и҆ внидо́ша въ до́мъ гд҇ень въ силѡ́мъ, и҆ ѻ҆троча̀ съ ни́ми.

І заколено бика, і привела мати хлопчика перед Ілїя.

И҆ приведо́ша є҆̀ пред̾ гд҇а: и҆ закла̀ ѻ҆те́цъ є҆гѡ̀ же́ртвѹ, ю҆́же творѧ́ше ѿ дні́й на дни҄ гд҇еви: и҆ приведо́ша ѻ҆троча̀, и҆ закла̀ телца̀. И҆ приведѐ а҆́нна ма́ти ѻ҆троча̀ ко и҆лі́ю

І рече: Панотче, так правда, як живе душа твоя, я та жінка, що тут перед тобою стояла, благаючи Господа;

и҆ речѐ: во мнѣ̀, гд҇и, да живе́тъ дѹша̀ твоѧ̀, господи́не мо́й, а҆́зъ жена̀ стоѧ́вшаѧ пред̾ тобо́ю, ѡ҆ се́мъ помоли́тисѧ гд҇ѹ:

Про се хлопятко благала я, і Господь ізглянувсь на моє благаннє, що заносила до його.

ѡ҆ ѻ҆троча́ти се́мъ моли́хсѧ, и҆ даде́ ми гд҇ь проше́нїе моѐ, є҆́же проси́хъ ѹ҆ негѡ̀:

Оце ж і я оддаю його Господеві на ввесь вік його, щоб служив Господеві. От і зоставила його там Господеві.

и҆ а҆́зъ ѿдаю̀ є҆̀ гд҇еви во всѧ҄ дни҄ живота̀ є҆гѡ̀ на слѹже́нїе гд҇еви. И҆ поклони́сѧ та́мѡ гд҇еви.

« 4 глава 2 глава »