Солунян 2 глава

Перше послання св. апостола Павла до солунян
Переклад Огієнка → Елизаветинская Библия

Самі бо ви знаєте, браття, прихід наш до вас, що не марни́й він був.

Са́ми бо вѣ́сте, бра́тїе, вхо́дъ на́шъ и҆́же къ ва́мъ, ѩ҆́кѡ не вотщѐ бы́сть:

Та хоч ми нате́рпілися перед тим, і дізнали зневаги в Фили́пах, як знаєте, проте ми відва́жилися в нашім Бозі звіщати вам Божу Єва́нгелію з великою боротьбою.

но предпострада́вше и҆ досажде́ни бы́вше, ѩ҆́коже вѣ́сте, въ фїлі́ппѣхъ, дерзнѹ́хомъ ѡ҆ бз҃ѣ на́шемъ глаго́лати къ ва́мъ бл҃говѣствова́нїе бж҃їе со мно́гимъ по́двигомъ.

Бо покли́кання наше було не з обмани, ані з нечи́стости, ані від лука́вства,

Ѹ҆тѣше́нїе бо на́ше не ѿ пре́лести, ни ѿ нечистоты̀, ни ле́стїю:

але, як Бог визнав нас гідними, щоб нам доручити Єва́нгелію, ми говоримо так, не лю́дям дого́джуючи, але Богові, що випробо́вує наші серця.

но ѩ҆́коже и҆скѹси́хомсѧ ѿ бг҃а вѣ́рни бы́ти прїѧ́ти бл҃говѣствова́нїе, та́кѡ глаго́лемъ, не а҆́ки человѣ́кѡмъ ѹ҆гожда́юще, но бг҃ѹ и҆скѹша́ющемѹ сердца̀ на҄ша.

Ми сло́ва підле́сливого не вживали ніко́ли, як знаєте, і не винні в заже́рливості. Бог свідок тому́!

Никогда́же бо въ словесѝ ласка́нїѧ бы́хомъ къ ва́мъ, ѩ҆́коже вѣ́сте, нижѐ въ винѣ̀ лихоима́нїѧ: бг҃ъ свидѣ́тель!

Не шукаємо ми слави в людей, ані в вас, ані в інших.

Ни и҆́щѹще ѿ человѣ҄къ сла́вы, ни ѿ ва́съ, ни ѿ и҆нѣ́хъ:

Хоч могли ми поту́жними бути, як Христові апо́столи, але ми серед вас були тихі, немов годува́льниця та, яка доглядає дітей своїх.

могѹ́ще въ тѧготѣ̀ бы́ти, ѩ҆́коже хр҇тѡ́вы а҆п҇ли, но бы́хомъ ти́си посредѣ̀ ва́съ, ѩ҆́коже дои́лица грѣ́етъ своѧ҄ ча҄да.

Так бувши ласка́ві до вас, хотіли ми вам передати не тільки Божу Єва́нгелію, але й ду́ші свої, бо були́ ви улю́блені нам.

Та́кѡ жела́юще ва́съ, благоволи́хомъ пода́ти ва́мъ не то́чїю бл҃говѣствова́нїе бж҃їе, но и҆ дѹ́шы своѧ҄, зане́же возлю́блени бы́сте на́мъ.

Бо ви пам'ятаєте, браття, наше стру́днення й уто́му: день і ніч ми робили, щоб жодного з вас не обтя́жити, і проповідували вам Божу Єва́нгелію.

(За҄ 265.) По́мните бо, бра́тїе, трѹ́дъ на́шъ и҆ по́двигъ: но́щь бо и҆ де́нь дѣ́лающе, да не ѡ҆тѧготи́мъ ни є҆ди́нагѡ ѿ ва́съ, проповѣ́дахомъ ва́мъ бл҃говѣствова́нїе бж҃їе.

Ви свідки та Бог, як свято, і праведно, і бездога́нно пово́дилися ми між вами, віруючими!

Вы̀ свидѣ́телє и҆ бг҃ъ, ѩ҆́кѡ прпдбнѡ и҆ првднѡ и҆ непоро́чнѡ ва́мъ вѣ́рѹющымъ бы́хомъ,

Бож знаєте ви, як кожного з вас, немов ба́тько дітей своїх власних,

ѩ҆́коже вѣ́сте, занѐ є҆ди́наго кого́ждо ва́съ, ѩ҆́коже ѻ҆те́цъ ча҄да своѧ҄,

просили ми вас, і намо́влювали та показували, щоб ви гідно пово́дилися перед Богом, що покликав вас у Своє Царство та в славу.

молѧ́ще и҆ ѹ҆тѣша́юще ва́съ, и҆ свидѣ́телствѹюще ва́мъ ходи́ти досто́йнѡ бг҃ѹ, призва́вшемѹ вы̀ во своѐ цр҇тво и҆ сла́вѹ.

Тому́ то й ми дякуємо Богові безпереста́нку, що, прийнявши почуте від нас Сло́во Боже, прийняли́ ви не як слово лю́дське, але — як правдиво то є — Слово Боже, що й діє в вас, віруючих.

Сегѡ̀ ра́ди и҆ мы̀ благодари́мъ бг҃а непреста́ннѡ, ѩ҆́кѡ прїе́мше сло́во слы́шанїѧ бж҃їѧ ѿ на́съ, прїѧ́сте не а҆́ки сло́во человѣ́ческо, но, ѩ҆́коже є҆́сть вои́стиннѹ, сло́во бж҃їе, є҆́же и҆ дѣ́йствѹетсѧ въ ва́съ вѣ́рѹющихъ.

Бо стали ви, бра́ття, наслідувачами Церквам Божим, що в Юдеї в Христі Ісусі, бо те саме і ви були ви́терпіли від своїх землякі́в, як і ті від юдеїв,

(За҄ 266.) Вы́ бо подѡ́бницы бы́сте, бра́тїе, цр҃квамъ бж҃їимъ сѹ́щымъ во ї҆ѹде́и ѡ҆ хр҇тѣ̀ ї҆и҃сѣ, занѐ та҄ѧжде и҆ вы̀ пострада́сте ѿ свои́хъ сплемє́нникъ, ѩ҆́коже и҆ ті́и ѿ ї҆ѹдє́й,

що вбили вони й Господа Ісуса, і пророків Його, і вигнали нас, і Богові не догоджа́ють, і супротивні всім лю́дям.

ѹ҆би́вшихъ и҆ гд҇а ї҆и҃са и҆ є҆гѡ̀ про҇ро́ки, и҆ на́съ и҆згна́вшихъ, и҆ бг҃ѹ не ѹ҆годи́вшихъ, и҆ всѣ҄мъ человѣ́кѡмъ проти́вѧщихсѧ,

Вони забороняють нам говорити поганам, щоб спаслися, щоб тим доповня́ти їм за́вжди провини свої. Але Божий гнів їх спіткає вкінці!

(и҆) возбранѧ́ющихъ на́мъ глаго́лати ѩ҆зы́кѡмъ, да спасѹ́тсѧ, во є҆́же и҆спо́лнити и҆̀мъ грѣхѝ своѧ҄ всегда̀: пости́же же на ни́хъ гнѣ́въ до конца̀.

А ми, браття, на короткий часо́к розлучившися з вами лицем, а не серцем, тим із більшим бажа́нням силкува́лись побачити ваше лице.

Мы́ же, бра́тїе, ѡ҆сиротѣ́вше ѿ ва́съ ко вре́мени часа̀ лице́мъ, а҆ не се́рдцемъ, ли́шше тща́хомсѧ лицѐ ва́ше ви́дѣти мно́гимъ жела́нїемъ.

Тим то до вас ми хотіли прийти, я, Павло, раз і двічі, але сатана́ перешкодив був нам.

Тѣ́мже хотѣ́хомъ прїитѝ къ ва́мъ, а҆́зъ ѹ҆́бѡ па́ѵелъ, є҆ди́ною и҆ два́жды: и҆ возбранѝ на́мъ сатана̀.

Бо хто нам надія, чи радість, чи вінок похвали́? Хіба ж то й не ви перед Господом нашим Ісусом в Його прихо́ді?

Кто́ бо на́мъ ѹ҆пова́нїе и҆лѝ ра́дость и҆лѝ вѣне́цъ похвале́нїѧ; Не и҆ вы́ ли пред̾ гд҇емъ на́шимъ ї҆и҃съ хр҇то́мъ во̀ прише́ствїи є҆гѡ̀;

Бо ви наша слава та радість!

(За҄ 267.) Вы́ бо є҆стѐ сла́ва на́ша и҆ ра́дость.

« 1 глава 3 глава »