Л. Єремії 1 глава

Лист Єремії
Українська Біблія. Турконяк → Елизаветинская Библия

Відпис листа, який Єремія послав до тих, які були відведені полоненими у Вавилон вавилонським царем, аби сповістити їм те, що йому було наказане Богом. Через гріхи, якими ви згрішили перед Богом, ви будете відведені полоненими у Вавилон Навуходоносором, вавилонським царем. [1]

Списа́нїе посла́нїѧ ко ѿводи҄мымъ плѣ́нникѡмъ въ вавѷлѡ́нъ ѿ царѧ̀ вавѷлѡ́нскагѡ, є҆́же посла̀ ї҆еремі́а, возвѣсти́ти и҆̀мъ, ѩ҆́коже повелѣ́но бы́сть є҆мѹ̀ ѿ бг҃а.

Отже, прийшовши до Вавилону, пробудете там багато років і довгий час, — аж до семи родів, — а після цього Я виведу вас звідти з миром.

Грѣ҄хъ ра́ди, и҆́миже согрѣши́сте пред̾ бг҃омъ, ѿведе́тесѧ въ вавѷлѡ́нъ плѣне́ни навѹходоно́соромъ царе́мъ вавѷлѡ́нскимъ.

Тепер же побачите у Вавилоні срібних, золотих і дерев’яних богів, що наводять страх на народи, яких носять на плечах.

Вше́дше ѹ҆́бѡ въ вавѷлѡ́нъ, бѹ́дете та́мѡ лѣ҄та мнѡ́га и҆ вре́мѧ до́лго, до седмѝ родѡ́въ: пото́мъ же и҆зведѹ̀ ва́съ ѿтѹ́дѹ съ ми́ромъ.

Отже, не бійтеся, щоб і ви, відсторонюючись від чужинців, відсторонилися, і хай вас не охопить страх від них.

Нн҃ѣ же ѹ҆́зрите въ вавѷлѡ́нѣ бо́ги срє́брѧны и҆ зла҄ты, и҆ ка́мєнны и҆ древѧ҄ны на ра́менахъ носи҄мы, показѹ́ющыѧ стра́хъ ѩ҆зы́кѡмъ.

Бачачи народ спереду й позаду себе, що їх вшановують, а подумки промовте: Тобі належиться поклонятися, Владико!

Блюди́тесѧ ѹ҆̀бо, да не и҆ вы̀ и҆ноплеме́нникѡмъ ѹ҆подо́битесѧ, и҆ стра́хъ прїи́метъ ва́съ ѿ ни́хъ: ви́дѣвше наро́дъ напредѝ и҆ созадѝ и҆́хъ кла́нѧющьсѧ и҆̀мъ, рцы́те ѹ҆́бѡ во ѹ҆мѣ̀: тебѣ̀ лѣ́по є҆́сть кла́нѧтисѧ, влдко!

Бо Мій ангел є з вами, і він досліджує ваші душі.

А҆́гг҃лъ бо мо́й съ ва́ми є҆́сть, се́й взыскѹ́етъ дѹ́шъ ва́шихъ.

Адже їхній язик виструганий митцем, і вони, позолочені та посріблені, оманливі є і не можуть говорити,

Ѧ҆зы́къ бо и҆́хъ и҆зстро́ганъ є҆́сть древодѣ́лею, ті́и же позлаще́ни и҆ посре́брени, лжи́ви же сѹ́ть и҆ не мо́гѹтъ глаго́лати,

і, наче для прикрашеної дівчини, так само, беручи золото, приготовляють вінці на голови і їхніх богів.

и҆ ѩ҆́коже дѣви́цѣ красотолюби́вѣй взе́млюще зла́то, ѹ҆строѧ́ютъ вѣнцы̀ на главы҄ богѡ́въ свои́хъ.

І буває, що іноді священики забирають від своїх богів золото і срібло, і використовують для себе самих, і дають з них і тим розпусницям, які під дахом.

Тѣ́мже ѹ҆крада́ютъ ѿ ни́хъ жерцы̀ зла́то и҆ сребро̀ и҆ себѣ̀ ѹ҆потреблѧ́ютъ.

Вони їх прикрашають, як людей, одягом, — срібних, золотих і дерев’яних богів.

Дадѧ́тъ же ѿ ни́хъ и҆ блѹдни́цамъ сѹ́щымъ въ домѹ̀, а҆ бо́ги ѹ҆краша́ютъ а҆́ки человѣ́кѡвъ ри́зами, бо́ги златы҄ѧ и҆ срє́брѧныѧ и҆ древѧ҄ныѧ.

Вони ж не спасаються від іржі та молі. Оскільки вони одягнені в багряний одяг, то їхнє обличчя обтирають через хатній порох, якого на них є багато.

Ті́и же не ѹ҆цѣлѣ́ютъ ѿ ржѝ и҆ мо́лїѧ, ѡ҆дѣ́ютъ же ѧ҆̀ въ багрѧни́цѹ.

І він має скіпетр, як людина, суддя країни, який не вигублює того, хто грішить проти нього.

Ѡ҆тира́ютъ ли́ца и҆̀мъ пра́ха ра́ди, и҆́же ѿ хра́ма, и҆́же є҆́сть мно́жайшїй на ни́хъ.

І має меча у правиці й сокиру, та вона його не спасає від війни і злодіїв.

И҆ ски́петръ и҆́мѹтъ, ѩ҆́кѡ человѣ́къ и҆ ѩ҆́кѡ сѹдїѧ̀ страны̀, и҆́же согрѣша́ющагѡ къ себѣ̀ не ѹ҆бїе́тъ.

Звідти видно, що вони не є богами. Отже, не бійтеся їх!

И҆́мать же и҆ ме́чь въ десни́цѣ и҆ сѣки́рѹ, са́мъ же себѐ ѿ ра́ти и҆ ѿ разбѡ́йникъ не ѿи́метъ: ѿсю́дѹ зна́еми сѹ́ть, ѩ҆́кѡ не сѹ́ть бо́зи: не ѹ҆бо́йтесѧ ѹ҆̀бо и҆́хъ.

Адже так, як розбитий людський посуд стає непотребом, такими є їхні боги, коли вони поставлені в домах.

ѩ҆́коже бо сосѹ́дъ человѣ́ческъ сокрѹше́нъ непотре́бенъ быва́етъ,

Їхні очі сповнені пороху від ніг тих, що входять.

та́цы сѹ́ть бо́зи и҆́хъ: є҆гда́ же поста́влени бѹ́дѹтъ въ домѣ́хъ, ѻ҆́чи и҆́хъ пѡ́лны сѹ́ть пра́ха ѿ ногѹ̀ входѧ́щихъ.

І так, як для когось, що зневажив царя, є загороджені двори, наче виведеному на смерть, так священики скріплюють їхні доми дверима, замками і засувами, щоб не були пограбовані злодіями.

И҆ ѩ҆́коже комѹ̀ преѡби́дѣвшѹ царѧ̀, заключе́ни быва́ютъ дворы̀, и҆лѝ ѩ҆́кѡ на сме́рть ѿводи́мѹ, хра́мы и҆́хъ ѹ҆твержда́ютъ жерцы̀ две́рьми и҆ замка́ми и҆ заво́рами, да ѿ разбѡ́йникъ ѡ҆кра́дени не бѹ́дѹтъ.

Засвічують світильники — і більше, ніж собі, — з яких вони жодного не можуть бачити.

Свѣти҄ла жгѹ́тъ и҆̀мъ, и҆ мно́жае не́же себѣ̀, ѿ ни́хже ни є҆ди́но мо́гѹтъ ви́дѣти.

Бо вони, наче поліно, що в хаті, а їхні серця, кажуть, є облизані, як плазуни із землі, їдять їх та їхній одяг, вони ж не відчувають.

Сѹ́ть ѹ҆́бѡ ѩ҆́кѡ бе́рвна въ домѹ̀, сердца́ же и҆́хъ то́чатъ чє́рви, и҆̀же ѿ землѝ, и҆ ѻ҆де́ждѹ и҆́хъ, ѻ҆ни́ же не чѹ́вствѹютъ сегѡ̀.

Вони почорніли на своїх обличчях від диму, що в домі.

Ѡ҆чернѣ́ло є҆́сть лицѐ и҆́хъ ѿ ды́ма хра́мины:

На їхнє тіло і на голову сідають летючі миші, ластівки і птахи, а також коти.

по тѣлесе́мъ и҆́хъ и҆ по главѣ̀ парѧ́тъ нетопыри҄ нощні́и, и҆ ла҄стовицы и҆ пти҄цы, та́кожде и҆ коткѝ (ска́чѹтъ).

Звідси пізнаєте, що вони не є богами. Тож не бійтеся їх.

Ѿ тогѡ̀ ѹ҆вѣ́сте, ѩ҆́кѡ не сѹ́ть бо́зи не ѹ҆бо́йтесѧ ѹ҆̀бо и҆́хъ.

Адже золото, що лежить на прикрасу, якщо хто не зітре з нього іржі, воно не блистітиме. Бо вони не відчували і тоді, коли їх відливали.

Зла́то бо лежа́щее на ни́хъ на красѹ̀, а҆́ще не ѡ҆чи́ститъ кто̀ ѿ ржѝ, не возблиста́ютъ: є҆гда́ бо слива́хѹ и҆̀хъ, не чѹ́вствоваша.

За всяку ціну купують тих, в яких немає духа.

За всѧ́кѹ цѣ́нѹ кѹ́плени сѹ́ть, въ ни́хже нѣ́сть дѹ́ха.

Вони — без ніг, їх носять на плечах, показуючи власну ганьбу людям. Також і їхні слуги засоромлюються,

Без̾ но́гъ на ра́мѣхъ но́сѧтсѧ, ѩ҆влѧ́юще своѐ безче́стїе человѣ́кѡмъ, ѡ҆срамлѧ́ютсѧ же и҆ слѹжа́щїи и҆̀мъ:

тому що, коли якось упадуть на землю, то самі встати не можуть. Ані сам собою він не порушиться, якщо хтось його поставить стоячи, ані, якщо буде нахилений, не випростується, але їм ставляться дари, як і мертвим.

зане́же, є҆гда̀ когда̀ падѹ́тсѧ на зе́млю, и҆ не мо́гѹтъ са́ми воста́ти: и҆ а҆́ще кто̀ поста́витъ ѧ҆̀ прѧ́мѡ, не мо́гѹтъ постѹпи́ти, и҆ а҆́ще преклонѧ́тсѧ, не мо́гѹтъ и҆спра́вити себѐ, но ѩ҆́кѡ мертвецє́мъ да́ры и҆̀мъ полага́ютъ.

Жертвами ж, які їм віддані, послуговуються їхні священики. Так само і жінки, засолюючи із цього, не дають ні бідному, ні немічному. До їхніх жертв доторкаються відлучена і та, яка щойно народила.

Трє́бы же и҆́хъ продаю́ще жерцы̀ на ѕло̀ ѹ҆потреблѧ́ютъ: та́кожде и҆ жєны̀ и҆́хъ варѧ́тъ ѿ ни́хъ, ни є҆ди́номѹ же ѹ҆бо́гѹ, ни не́мощнѹ подаю́тъ:

Отже, знаючи із цього, що вони не є богами, не бійтеся їх!

тре́бъ и҆́хъ нечи҄стыѧ и҆ кровотѡ́чныѧ жєны̀ прикаса́ютсѧ. Ѹ҆разѹмѣ́вше ѹ҆̀бо ѿ си́хъ, ѩ҆́кѡ не сѹ́ть бо́зи, не бо́йтесѧ и҆́хъ.

Тож яким чином вони можуть називатися богами? Бо жінки служать срібним і золотим, і дерев’яним богам.

Ѿкѹ́дѹ бо прозовѹ́тсѧ бо́зи, ѩ҆́кѡ жєны̀ слѹ́жатъ богѡ́мъ срє́брѧнымъ и҆ златы҄мъ и҆ древѧ҄нымъ;

І в їхніх домах священики сидять, маючи роздертий одяг і поголені голови і бороди, і їхні голови непокриті.

И҆ во хра́мѣхъ и҆́хъ жерцы̀ сѣда́ютъ, и҆мѹ́ще ри҄зы растє́рзаны и҆ главы҄ и҆ брады҄ ѡ҆бри҄ты, и҆́хже главы҄ не покровє́ны сѹ́ть:

А вони ревуть, кричачи перед їхніми богами, як дехто на тризні мерця.

ревѹ́тъ же вопїю́ще пред̾ бѡ́ги свои́ми, ѩ҆́коже нѣ́цыи на ве́чери мертвеца̀.

Забравши дещо з їхнього одягу, священики одягають своїх жінок і дітей.

Ѿ ри́зъ и҆́хъ взе́млюще жерцы̀, ѡ҆дѣва́ютъ жєны̀ своѧ҄ и҆ дѣ́ти.

Вони не зможуть віддати ні тоді, коли терплять щось злого, ні коли добре. Вони не можуть поставити царів, ні усунути.

И҆ а҆́ще ѿ когѡ̀ ѕло̀ постра́ждѹтъ и҆лѝ добро̀, не мо́гѹтъ ѿда́ти: ни царѧ̀ мо́гѹтъ поста́вити, ни ѿѧ́ти:

Так само не можуть дати багатство чи мідь. Якщо хтось, склавши їм обітницю в молитві, не дасть, то не домагатимуться.

та́кожде ни бога́тства ни мѣ́ди мо́гѹтъ да́ти. А҆́ще кто̀ и҆̀мъ что̀ ѡ҆бѣща́въ не ѿда́стъ, не воспро́сѧтъ.

Людини від смерті не спасають, ні не визволять малого від сильного.

Ѿ сме́рти человѣ́ка не и҆зба́вѧтъ, ни ме́нша ѿ крѣ́пка не ѿи́мѹтъ:

Сліпій людині вони не повернуть зір, не визволять людини, яка є в біді.

человѣ́ка слѣ́па къ видѣ́нїю не навратѧ́тъ, въ нѹ́жди человѣ́кѹ не помо́гѹтъ,

Вдови не помилують, ні не зроблять добро сироті.

вдовы̀ не поми́лѹютъ и҆ сиротѣ̀ добра̀ не сотворѧ́тъ.

Дерев’яні, позолочені і посріблені боги є подібними до каменя з гори, а ті, що їм служать, засоромляться.

Подо́бни сѹ́ть ка́менїю наго́рномѹ бо́зи и҆́хъ древѧ́ни и҆ ка́менни, и҆ позлаще́ни и҆ посре́брени, слѹжа́щїи же и҆̀мъ посра́мѧтсѧ.

Отже, як можна вважати чи називати їх богами?

Ка́кѡ ѹ҆̀бо мо́щно мнѣ́ти и҆лѝ прозва́ти ѧ҆̀ бога́ми;

До того ж, коли їх халдеї безчестять, вони, коли бачать німого, що не може говорити, принісши до Вила, моляться, як до того, що спроможний чути, щоб він заговорив.

Ктомѹ́ же и҆ са́ми ті́и халде́є не чтѹ́тъ и҆́хъ: и҆̀же є҆гда̀ ѹ҆́зрѧтъ нѣ́ма не могѹ́ща глаго́лати, прино́сѧтъ є҆го̀ къ ви́лѹ, є҆мѹ́же мо́лѧтсѧ, да глаго́летъ, а҆́ки си́льнѹ сѹ́щѹ почѹ́ти.

І вони, зрозумівши, не можуть їх залишити, бо не мають розуміння.

И҆ не мо́гѹтъ ті́и разѹмѣ́вше сїѐ ѡ҆ста́вити ѧ҆̀, чѹ́вства бо не и҆́мѹтъ.

А жінки, оперезані шнурками, сидять на дорогах, палять полову.

Жєны́ же ѡ҆бложє́ны ѹ҆́жами на распѹ́тїихъ сѣдѧ́тъ, кадѧ́щѧ ѡ҆тре́бы.

Коли якась з них, притягнена кимсь з перехожих, переспить, то насміхається з ближньої, бо та не удостоїлася, як і вона, і її шнурок не був розірваний.

Е҆гда́ же кото́раѧ ѿ ни́хъ привлече́на ѿ нѣ́коегѡ мимоходѧ́ща бѹ́детъ съ ни́мъ, бли́жнюю ѹ҆карѧ́етъ, ѩ҆́кѡ не сподо́биласѧ ѩ҆́коже и҆ ѻ҆на̀, ни ѹ҆́же є҆ѧ̀ прето́ргнѹлосѧ.

Усе, що в них стається, оманливе. Отже, як можна вважати чи називати їх богами?

Всѧ҄ быва́ємаѧ въ ни́хъ лжи҄ва сѹ́ть: ка́кѡ ѹ҆̀бо мо́щно мнѣ́ти и҆лѝ прозыва́ти ѧ҆̀ бога́ми бы́ти;

Вони зроблені теслями і золотарями. Нічим іншим не стають, ніж те, чим митці бажають, щоб вони були.

Древодѣ́лѧми и҆ златари҄ сотворе́ни сѹ́ть: ничто́же и҆́но быва́ютъ, но є҆́же хотѧ́тъ хѹдо́жницы, то̀ быва́ютъ.

І ті, що їх творять, не стають довголітніми. Як же може ними створене бути богами?

И҆ са́ми, и҆̀же и҆̀хъ творѧ́тъ, не быва́ютъ долговѣ́чни.

Адже вони залишили брехню і погорду тим, що пізніше прийдуть.

Ка́кѡ ѹ҆̀бо сотворє́ннаѧ и҆́ми мо́гѹтъ бы́ти бо́зи; ѡ҆ста́виша бо по себѣ̀ лжѹ̀ и҆ ѹ҆кори́знѹ пото́мъ бѹ́дѹщымъ:

А коли на них найде війна і зло, то священики радяться між собою, куди з ними сховаються.

є҆гда́ бо прїи́детъ на ни́хъ ра́ть и҆ ѕла҄ѧ, совѣщава́ютъ междѹ̀ собо́ю жерцы̀, гдѣ̀ скры́ютсѧ съ ни́ми.

Тож як не можна збагнути, що не є богами ті, що не спасають себе від війни, ні від зла?

Ка́кѡ ѹ҆̀бо нѣ́сть чѹ́вствовати, ѩ҆́кѡ не сѹ́ть бо́зи, и҆̀же не и҆збавлѧ́ютъ себѐ ѿ ра́ти, ни ѿ ѕла̀;

Отже, будучи дерев’яними, позолоченими і посрібленими, то із цього пізнається, що вони — омана. Усім народам і царям буде явним, що вони не є богами, але витворами людських рук, і в них немає жодного божого вчинку.

Древѧ́ни сѹ́ще и҆ ка́менни, и҆ позлаще́ни и҆ посре́брени, позна́ютсѧ пото́мъ ѩ҆зы́кѡмъ всѣ҄мъ, ѩ҆́кѡ лжа̀ сѹ́ть: и҆ царє́мъ ѩ҆́вни бѹ́дѹтъ, ѩ҆́кѡ не сѹ́ть бо́зи, но дѣла̀ рѹ́къ человѣ́ческихъ, и҆ ни є҆ди́но дѣ́ло бж҃їе въ ни́хъ є҆́сть:

Отже, кому не є відомим, що вони не є богами?

комѹ̀ ѹ҆̀бо нѣ́сть разѹ́мно, ѩ҆́кѡ не сѹ́ть бо́зи;

Адже вони не поставлять царя країни і не дають людям дощу,

Царѧ́ бо странѣ̀ не поставлѧ́ютъ, ни дождѧ̀ человѣ́кѡмъ подаю́тъ,

і свій суд вони не чинять, і, будучи безсилими, не визволяють скривдженого. Вони — немов круки між небом і землею.

ни сѹда̀ разсѹ́дѧтъ и҆ не и҆зба́вѧтъ ѿ ѡ҆би́ды, не́мощни сѹ́ще:

Бо коли вогонь упаде на дім дерев’яних, позолочених чи посріблених богів, то їхні священики втечуть і врятуються, а вони всередині згорять, як дрова.

ѩ҆́коже бо вра́ны междѹ̀ не́бомъ и҆ земле́ю сѹ́ть: и҆ є҆гда̀ паде́тъ ѻ҆́гнь на хра́мѣ богѡ́въ древѧ́ныхъ и҆лѝ ка́менныхъ, и҆лѝ позлаще́ныхъ и҆лѝ посре́бреныхъ, жерцы̀ и҆́хъ и҆збѣ́гнѹтъ и҆ ѹ҆цѣлѣ́ютъ, ѻ҆ни́ же ѩ҆́кѡ бе́рвна посредѣ̀ сгорѧ́тъ.

Та й царям і воякам вони не будуть противитися.

Царю́ же и҆ ра҄тнымъ не ста́нѹтъ проти́вѹ: ѹ҆̀бо ка́кѡ мо́щно мнѣ́ти и҆лѝ прїѧ́ти, ѩ҆́кѡ бо́зи сѹ́ть;

Отже, як можна допускати чи вважати, що вони є богами?

Ни ѿ разбѡ́йникъ, ни ѿ тате́й и҆зба́вѧтъ себѐ бо́зи древѧ́ни и҆ ка́менни, и҆ посре́брени и҆ позлаще́ни.

Ані від злодіїв, ані від розбійників не спасуться дерев’яні, посріблені та позолочені боги, з яких сильні забирають золото і срібло, і підуть, узявши одяг, що на них, а вони самим собі не допоможуть.

И҆̀хже преѡдолѣ́вше и҆ взе́мше зла́то и҆ сребро̀ и҆ ри҄зы и҆́хъ, ѿи́дѹтъ, нижѐ са́ми себѣ̀ помо́гѹтъ.

Тому краще бути царем, що виказує свою мужність, або в хаті потрібним посудом, яким послуговується власник, ніж фальшивими богами, чи бути дверима в домі, які спасають те, що в ньому є, радше, ніж фальшивими богами, чи бути дерев’яним стовпом у царському домі, радше, ніж фальшивими богами.

Тѣ́мже лѹ́чше є҆́сть ца́рь показѹ́ѧй своѐ мѹ́жество, и҆лѝ сосѹ́дъ въ домѹ̀ потре́бенъ, є҆го́же ѹ҆потреблѧ́етъ владѧ́й и҆́мъ, не́жели лжи́вїи бо́зи: и҆лѝ две́рь въ домѹ̀ стрегѹ́щи ѩ҆̀же въ не́мъ, не́жели лжи́вїи бо́зи: и҆ древѧ́ный сто́лпъ въ домѹ̀ ца́рстѣмъ, не́жели лжи́вїи бо́зи.

Бо сонце, місяць і зірки, будучи ясними і посланими на потребу, є слухняними.

Со́лнце бо и҆ лѹна̀ и҆ ѕвѣ́зды, свѣ҄тлы сѹ́ще и҆ посыла́ємы на потре́бѹ, благопослѹшли҄вы сѹ́ть.

Так само і блискавка, коли з’явиться, вона є гарною. Через це і вітер дме в кожній країні.

Та́кожде и҆ мо́лнїѧ, є҆гда̀ блиста́етъ, благови́дна є҆́сть: та́кожде и҆ вѣ́тръ во все́й странѣ̀ вѣ́етъ.

І коли хмарам Бог накаже піти на весь усесвіт, то вони виконають наказане, і вогонь, посланий зверху винищити гори і ліси, чинить наказане.

И҆ ѡ҆блакѡ́мъ є҆гда̀ повели́тсѧ ѿ бг҃а и҆тѝ на всю̀ вселе́ннѹю, соверша́ютъ повелѣ́нное.

А ці — ані виглядом, ані своїми силами не є подібні.

Ѻ҆́гнь же пѹ́щенъ свы́ше и҆стреби́ти го́ры и҆ дѹбра҄вы твори́тъ повелѣ́нное: сі́и же ни ѡ҆бразѡ́мъ, нижѐ си́ламъ и҆́хъ ѹ҆подо́блени сѹ́ть.

Тому не можна ні вважати, ні називати їх богами, коли вони не є спроможні ані звершувати суд, ані робити людям добро.

Тѣ́мже ни мнѣ́ти мо́щно, ни прозыва́ти и҆̀хъ бы́ти бо́ги, не си҄льнымъ и҆̀мъ сѹ́щымъ ни прю̀ разсѹди́ти, ни добра̀ сотвори́ти человѣ́кѡмъ.

Отже, знаючи, що вони не є богами, не бійтеся їх!

Разѹмѣ́вше ѹ҆̀бо, ѩ҆́кѡ не сѹ́ть бо́зи, не бо́йтесѧ и҆́хъ.

Адже царів вони не проклянуть і не поблагословлять.

Ни царе́й бо прокленѹ́тъ, нижѐ благословѧ́тъ.

І знаків у народах на небі не покажуть, і не засяють, як сонце, і не засвітять, як місяць.

Зна́менїѧ же на небесѝ и҆ во ѩ҆зы́цѣхъ не пока́жѹтъ: ни просвѣтѧ́тъ ѩ҆́кѡ со́лнце, ни ѡ҆свѣтѧ́тъ ѩ҆́кѡ лѹна̀.

Кращі від них звірі, які можуть собі допомогти втечею до сховку.

Ѕвѣ́рїе лѹ́чше и҆́хъ сѹ́ть, и҆̀же мо́гѹтъ, и҆збѣ́ге под̾ кро́въ, себѐ по́льзовати.

Отже, жодним способом нам не є явним, що вони є богами. Тому не бійтеся їх!

Ни є҆ди́нымъ ѹ҆̀бо ѡ҆́бразомъ є҆́сть на́мъ ѩ҆́вѣ, ѩ҆́кѡ сѹ́ть бо́зи: тѣ́мже не бо́йтесѧ и҆́хъ.

Бо так, як на городі пугало нічого не стереже, так і їхні дерев’яні, позолочені та посріблені боги.

ѩ҆́коже бо во ѻ҆во́щницѣ пѹжа́ло ничесѡ́же храни́тъ, та́кожде и҆ бо́зи и҆́хъ сѹ́ть древѧ́ни и҆ ка́менни, и҆ посре́брени и҆ позлаще́ни.

Тому-то їхні дерев’яні, позолочені та посріблені боги подібні й до колючого дерева в саду, на яке сідає всякий птах, так само і до мертвого, покинутого в темряві.

Тѣ́мъ же ѡ҆́бразомъ и҆ хвра́стъ, и҆́же во ѡ҆гра́дѣ, на не́мже всѧ҄ пти҄цы сѣда́ютъ: та́кожде и҆ мертвецѹ̀ пове́рженѹ во тмѣ̀ подо́бни сѹ́ть бо́зи и҆́хъ, древѧ́ни, позлаще́ни и҆ посре́брени.

І через порфіру і мармур, які на них гниють, пізнаєте, що вони не є богами. Вони ж врешті-решт будуть з’їдені, і буде ганьба в країні.

Ѿ багрѧни́цы, (въ ню́же ѡ҆дѣ́ѧни,) и҆ ѿ мра́мора, и҆́же на ни́хъ плѣ́снивѣетъ, позна́йте, ѩ҆́кѡ не сѹ́ть бо́зи: ті́и бо послѣдѝ и҆з̾ѧде́ни бѹ́дѹтъ ѿ че́рвїѧ и҆ бѹ́дѹтъ во ѹ҆кори́знѹ во странѣ̀.

Тож кращою є праведна людина, що не має ідолів, бо буде далекою від ганьби.

Лѹ́чше ѹ҆̀бо є҆́сть человѣ́къ пра́веденъ не и҆мѣ́ѧй кѹмі́рѡвъ, бѹ́детъ бо дале́че ѿ ѹ҆кори́зны.

« 16 глава 1 глава »