1 Коринтян 15 глава

Перше послання св. апостола Павла до коринтян
Українська Біблія. Турконяк → Елизаветинская Библия

Звіщаю вам, брати, Євангеліє, яке я вам сповістив, яке ви прийняли, в якому стоїте і

Сказѹ́ю же ва́мъ, бра́тїе, бл҃говѣствова́нїе, є҆́же благовѣсти́хъ ва́мъ, є҆́же и҆ прїѧ́сте, въ не́мже и҆ стоитѐ,

яким спасаєтеся, коли дотримуєте слово таким, яким я вам його сповістив; якщо ж ні, — ви повірили надаремно.

и҆́мже и҆ спаса́етесѧ, ка́цѣмъ сло́вомъ благовѣсти́хъ ва́мъ, а҆́ще содержитѐ: ра́звѣ а҆́ще не всѹ́е вѣ́ровасте.

Найперше я вам передав те, що й прийняв, що Христос, згідно з Писанням, помер за наші гріхи,

Преда́хъ бо ва́мъ и҆спе́рва, є҆́же и҆ прїѧ́хъ, ѩ҆́кѡ хр҇то́съ ѹ҆́мре грѣ҄хъ на́шихъ ра́ди, по писа́нїємъ,

і Він був похований, і третього дня воскрес, згідно з Писанням;

и҆ ѩ҆́кѡ погребе́нъ бы́сть, и҆ ѩ҆́кѡ воста̀ въ тре́тїй де́нь, по писа́нїємъ,

і з’явився Кифі, тоді дванадцятьом;

и҆ ѩ҆́кѡ ѩ҆ви́сѧ ки́фѣ, та́же є҆динона́десѧтимъ:

після того Він з’явився одночасно понад п’ятистам братам, з яких багато хто живе ще й донині, а деякі спочили.

пото́мъ же ѩ҆ви́сѧ бо́лѣ пѧтѝ сѡ́тъ бра́тїѧмъ є҆ди́ною, ѿ ни́хже мно́жайшїи пребыва́ютъ досе́лѣ, нѣ́цыи же и҆ почи́ша:

Пізніше з’явився Якову, а тоді — усім апостолам;

пото́мъ же ѩ҆ви́сѧ ї҆а́кѡвѹ, та́же а҆п҇лѡмъ всѣ́мъ:

нарешті з’явився і мені, — наче якомусь недоноскові.

послѣди́ же всѣ́хъ, ѩ҆́кѡ нѣ́коемѹ и҆́звергѹ, ѩ҆ви́сѧ и҆ мнѣ̀.

Адже я найменший з апостолів, недостойний називатися апостолом, оскільки я переслідував Божу Церкву.

А҆́зъ бо є҆́смь мні́й а҆п҇лѡвъ, и҆́же нѣ́смь досто́инъ нарещи́сѧ а҆п҇лъ, занѐ гони́хъ цр҃ковь бж҃їю.

Та благодаттю Божою я є тим, ким є. Його благодать, що в мені, не була марною, бо я трудився більше за них усіх; втім, не я, а Божа благодать, що була зі мною.

Блгдтїю же бж҃їею є҆́смь, є҆́же є҆́смь, и҆ блгдть є҆гѡ̀, ѩ҆́же во мнѣ̀, не тща̀ бы́сть, но па́че всѣ́хъ и҆́хъ потрѹди́хсѧ: не а҆́зъ же, но блгдть бж҃їѧ, ѩ҆́же со мно́ю.

Тож чи я, чи вони, але ми так проповідуємо, і так ви повірили.

А҆́ще ѹ҆̀бо а҆́зъ, а҆́ще ли ѻ҆нѝ, та́кѡ проповѣ́дѹемъ, и҆ та́кѡ вѣ́ровасте.

Коли ж про Христа проповідується, що Він воскрес із мертвих, то як деякі з вас кажуть, що немає воскресіння мертвих?

(За҄ 159.) А҆́ще же хр҇то́съ проповѣ́дѹетсѧ, ѩ҆́кѡ и҆з̾ ме́ртвыхъ воста̀, ка́кѡ глаго́лютъ нѣ́цыи въ ва́съ, ѩ҆́кѡ воскр҇нїѧ ме́ртвыхъ нѣ́сть;

Якщо немає воскресіння мертвих, то й Христос не воскрес.

И҆ а҆́ще воскр҇нїѧ ме́ртвыхъ нѣ́сть, то̀ ни хр҇то́съ воста̀:

А якщо Христос не воскрес, тоді марна й проповідь наша, марна й віра ваша.

а҆́ще же хр҇то́съ не воста̀, тщѐ ѹ҆́бѡ проповѣ́данїе на́ше, тща́ же и҆ вѣ́ра ва́ша.

Ми ж виявляємося неправдивими Божими свідками, бо засвідчили про Бога, що Він воскресив Христа, Якого не воскресив, якщо насправді мертві не воскресають.

Ѡ҆брѣта́емсѧ же и҆ лжесвидѣ́телє бж҃їи, ѩ҆́кѡ послѹ́шествовахомъ на бг҃а, ѩ҆́кѡ воскр҃сѝ хр҇та̀, є҆гѡ́же не воскр҃сѝ, а҆́ще ѹ҆́бѡ ме́ртвїи не востаю́тъ:

Адже коли мертві не воскресають, то й Христос не воскрес.

а҆́ще бо ме́ртвїи не востаю́тъ, то̀ ни хр҇то́съ воста̀:

Якщо ж Христос не воскрес, тоді віра ваша марна: ви все ще в гріхах ваших.

а҆́ще же хр҇то́съ не воста̀, сѹ́етна вѣ́ра ва́ша, є҆щѐ є҆стѐ во грѣсѣ́хъ ва́шихъ:

Тоді й ті, які упокоїлися у Христі, загинули!

ѹ҆́бѡ и҆ ѹ҆ме́ршїи ѡ҆ хр҇тѣ̀, погибо́ша.

Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші з усіх людей!

(И҆) а҆́ще въ животѣ̀ се́мъ то́чїю ѹ҆пова́юще є҆смы̀ во хр҇та̀, ѡ҆каѧ́ннѣйши всѣ́хъ человѣ҄къ є҆смы̀.

Та тепер Христос устав з мертвих, — первісток з покійних.

(За҄ 160.) Нн҃ѣ же хр҇то́съ воста̀ ѿ ме́ртвыхъ, нача́токъ ѹ҆ме́ршымъ бы́сть.

Оскільки смерть через людину, — то через людину й воскресіння мертвих.

Поне́же бо человѣ́комъ сме́рть (бы́сть), и҆ чл҃вѣ́комъ воскр҇нїе ме́ртвыхъ.

Як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть.

ѩ҆́коже бо ѡ҆ а҆да́мѣ всѝ ѹ҆мира́ютъ, та́кожде и҆ ѡ҆ хр҇тѣ̀ всѝ ѡ҆живѹ́тъ,

Кожний у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, які Христові, — під час Його приходу,

кі́йждо же во свое́мъ чинѹ̀: нача́токъ хр҇то́съ, пото́мъ же хр҇тѹ̀ вѣ́ровавшїи въ прише́ствїи є҆гѡ̀.

а потім — кінець, коли Він передасть царство Богові й Отцеві, коли знищить усяку владу, усяке панування та силу.

Та́же кончи́на, є҆гда̀ преда́стъ цр҇тво бг҃ѹ и҆ ѻ҆ц҃ѹ̀, є҆гда̀ и҆спраздни́тъ всѧ́ко нача́лство и҆ всѧ́кѹ вла́сть и҆ си́лѹ:

Бо Йому належить царювати, доки не покладе всіх Своїх ворогів Собі під ноги.

подоба́етъ бо є҆мѹ̀ цр҇твовати, до́ндеже положи́тъ всѧ҄ врагѝ под̾ нога́ма свои́ма.

Останній ворог, який буде знищений, — це смерть,

Послѣ́днїй же вра́гъ и҆спраздни́тсѧ сме́рть,

бо все підкорив Йому під ноги. Коли ж каже, що все вже підкорене, то ясно, що це за винятком Того, Хто підкорив Йому все.

всѧ҄ бо покорѝ под̾ но́зѣ є҆гѡ̀: внегда́ же рещѝ, ѩ҆́кѡ всѧ҄ покорє́на сѹ́ть є҆мѹ̀, ѩ҆́вѣ, ѩ҆́кѡ ра́звѣ поко́ршагѡ є҆мѹ̀ всѧ҄.

Коли ж підкорить Йому все, тоді й Сам Син підкориться Тому, Хто підкорив Йому все, щоб Він був Богом усім і в усьому.

Є҆гда́ же покори́тъ є҆мѹ̀ всѧ́чєскаѧ, тогда̀ и҆ са́мъ сн҃ъ покори́тсѧ поко́ршемѹ є҆мѹ̀ всѧ́чєскаѧ, да бѹ́детъ бг҃ъ всѧ́чєскаѧ во всѣ́хъ.

Бо що роблять ті, які хрестяться заради мертвих? Якщо мертві взагалі не встають, то навіщо хреститися задля мертвих?

(За҄ 161.) Поне́же что̀ сотворѧ́тъ крестѧ́щїисѧ ме́ртвыхъ ра́ди; А҆́ще ѿню́дъ ме́ртвїи не востаю́тъ, что̀ и҆ креща́ютсѧ ме́ртвыхъ ра́ди;

Для чого ми постійно наражаємося на небезпеки?

Почто́ (же) и҆ мы̀ бѣды҄ прїе́млемъ на всѧ́къ ча́съ;

Я щодня помираю; така ваша похвала, брати, яку маю в Христі Ісусі, нашому Господі.

По всѧ҄ дни҄ ѹ҆мира́ю: та́кѡ мѝ ва́ша похвала̀, бра́тїе, ю҆́же и҆́мамъ ѡ҆ хр҇тѣ̀ ї҆и҃сѣ гд҇ѣ на́шемъ.

Коли я боровся зі звірами в Ефесі як людина, то яка мені від того користь? Якщо мертві не встають, то «будемо їсти і пити, бо завтра помремо».

А҆́ще (бо) по человѣ́кѹ со ѕвѣ́ремъ борѧ́хсѧ въ є҆фе́сѣ, ка́ѧ мѝ по́льза, а҆́ще ме́ртвїи не востаю́тъ; Да ѩ҆́мы и҆ пїе́мъ, ѹ҆́трѣ бо ѹ҆́мремъ.

Не давайте себе обманути: погане товариство псує добрі звичаї.

Не льсти́тесѧ: тлѧ́тъ ѡ҆бы҄чаи бл҃ги бесѣ҄ды ѕлы҄.

Станьте насправді тверезими й не грішіть, бо деякі, кажу вам на сором, Бога не знають.

И҆стрезви́тесѧ првднѡ и҆ не согрѣша́йте: невѣ́дѣнїе бо бж҃їе нѣ́цыи и҆́мѹтъ, къ сра́мѹ ва́мъ глаго́лю.

Але дехто скаже: Як же мертві встануть? В якому тілі прийдуть?

Но рече́тъ нѣ́кто: ка́кѡ воста́нѹтъ ме́ртвїи; ко́имъ же тѣ́ломъ прїи́дѹтъ;

Нерозумний! Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре.

Безѹ́мне, ты̀ є҆́же сѣ́еши, не ѡ҆живе́тъ, а҆́ще не ѹ҆́мретъ:

І те, що ти сієш, то не майбутнє тіло сієш, а тільки зерно, яке прийдеться, — пшениці чи чогось іншого.

и҆ є҆́же сѣ́еши, не тѣ́ло бѹ́дѹщее сѣ́еши, но голо̀ зе́рно, а҆́ще слѹчи́тсѧ, пшени́цы и҆лѝ и҆но́гѡ ѿ про́чихъ:

А Бог дає йому тіло, яке забажає: кожному насінню — власне тіло.

бг҃ъ же дае́тъ є҆мѹ̀ тѣ́ло, ѩ҆́коже восхо́щетъ, и҆ коемѹ́ждо сѣ́мени своѐ тѣ́ло.

Не кожне тіло є таким самим тілом; інше тіло в людей, інше — у тварин, інше — в риб, інше — у птахів.

(За҄ 162.) Не всѧ́ка пло́ть та́же пло́ть: но и҆́на ѹ҆́бѡ пло́ть человѣ́кѡмъ, и҆́на же пло́ть скотѡ́мъ, и҆́на же ры́бамъ, и҆́на же пти́цамъ.

Є тіла небесні й тіла земні. Але одна слава в небесних, а інша — у земних.

И҆ тѣлеса̀ небє́снаѧ, и҆ тѣлеса̀ земна҄ѧ: но и҆́на ѹ҆́бѡ небє́снымъ сла́ва, и҆ и҆́на земны҄мъ:

Інша слава в сонця, інша слава в місяця, інша слава в зірок, бо зірка від зірки відрізняється славою.

и҆́на сла́ва со́лнцѹ, и҆ и҆́на сла́ва лѹнѣ̀, и҆ и҆́на сла́ва ѕвѣзда́мъ: ѕвѣзда́ бо ѿ ѕвѣзды̀ ра́знствѹетъ во сла́вѣ.

Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, встає в нетлінні;

Та́кожде и҆ воскр҇нїе ме́ртвыхъ: сѣ́етсѧ въ тлѣ́нїе, востае́тъ въ нетлѣ́нїи:

сіється в неславі, встає в славі; сіється в немочі, встає в силі;

сѣ́етсѧ не въ че́сть, востае́тъ въ сла́вѣ: сѣ́етсѧ въ не́мощи, востае́тъ въ си́лѣ:

сіється тіло душевне, встає тіло духовне. Якщо є тіло душевне, то є й духовне.

сѣ́етсѧ тѣ́ло дѹше́вное, востае́тъ тѣ́ло дѹхо́вное. Є҆́сть тѣ́ло дѹше́вное, и҆ є҆́сть тѣ́ло дѹхо́вное.

Так і написано: Перша людина — Адам — став живою душею, а останній Адам — Дух, Який оживляє.

Та́кѡ и҆ пи́сано є҆́сть: бы́сть пе́рвый человѣ́къ а҆да́мъ въ дѹ́шѹ жи́вѹ, послѣ́днїй а҆да́мъ въ дх҃ъ животворѧ́щь.

Але не духовний спочатку, а душевний; потім — духовний.

Но не пре́жде дѹхо́вное, но дѹше́вное, пото́мъ же дѹхо́вное.

Перша людина — із землі, земна. Друга Людина, [Господь], — з неба.

(За҄ 163.) Пе́рвый человѣ́къ ѿ землѝ, пе́рстенъ: вторы́й чл҃вѣ́къ гд҇ь съ нб҃сѐ.

Який земний — такі й земні, і Який небесний — такі й небесні.

ѩ҆ко́въ пе́рстный, таковѝ и҆ пе́рстнїи: и҆ ѩ҆ко́въ нб҇ный, та́цы же и҆ нб҇нїи:

І як ми носили образ земного, так носитимемо образ небесного.

и҆ ѩ҆́коже ѡ҆блеко́хомсѧ во ѡ҆́бразъ пе́рстнагѡ, да ѡ҆блече́мсѧ и҆ во ѡ҆́бразъ нб҇нагѡ.

Ось що кажу, брати: тіло й кров Божого Царства успадкувати не можуть, і тління нетлінного не успадковує.

Сїе́ же глаго́лю, бра́тїе, ѩ҆́кѡ пло́ть и҆ кро́вь цр҇твїѧ бж҃їѧ наслѣ́дити не мо́гѹтъ, нижѐ тлѣ́нїе нетлѣ́нїѧ наслѣ́дствѹетъ.

Ось кажу вам таємницю: не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося, —

Сѐ, та́йнѹ ва́мъ глаго́лю: вси́ бо не ѹ҆́спнемъ, вси́ же и҆змѣни́мсѧ

раптово, миттєво, при останній сурмі; вона засурмить — і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимося.

вско́рѣ, во мгнове́нїи ѻ҆́ка, въ послѣ́дней трѹбѣ̀: вострѹ́битъ бо, и҆ ме́ртвїи воста́нѹтъ нетлѣ́нни, и҆ мы̀ и҆змѣни́мсѧ:

Адже це тлінне має зодягнутися в нетління, і це смертне має зодягнутися в безсмертя.

подоба́етъ бо тлѣ́нномѹ семѹ̀ ѡ҆блещи́сѧ въ нетлѣ́нїе и҆ ме́ртвенномѹ семѹ̀ ѡ҆блещи́сѧ въ безсм҃ртїе.

Коли ж це тлінне зодягнеться в нетління, а смертне зодягнеться в безсмертя, тоді збудуться написані слова: Смерть поглинута перемогою!

Є҆гда́ же тлѣ́нное сїѐ ѡ҆блече́тсѧ въ нетлѣ́нїе и҆ сме́ртное сїѐ ѡ҆блече́тсѧ въ безсм҃ртїе, тогда̀ бѹ́детъ сло́во напи́санное: поже́рта бы́сть сме́рть побѣ́дою.

Смерте, де твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?

Гдѣ́ ти, сме́рте, жа́ло; гдѣ́ ти, а҆́де, побѣ́да;

Жало смерті — це гріх, а сила гріха — Закон.

Жа́ло же сме́рти грѣ́хъ: си́ла же грѣха̀ зако́нъ.

Та подяка Богові, що Він дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа.

Бг҃ѹ же бл҃годаре́нїе, да́вшемѹ на́мъ побѣ́дѹ гд҇емъ на́шимъ ї҆и҃съ хр҇то́мъ.

Тому, мої любі брати, будьте стійкі, непохитні, завжди відзначайтеся в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця в Господі не даремна.

(За҄ 164.) Тѣ́мже, бра́тїе моѧ҄ возлю́блєннаѧ, тве́рди быва́йте, непостѹ́пни, и҆збы́точествѹюще въ дѣ́лѣ гд҇ни всегда̀, вѣ́дѧще, ѩ҆́кѡ трѹ́дъ ва́шъ нѣ́сть то́щь пред̾ гд҇емъ.

« 14 глава 16 глава »